– … Перше, що вона сказала два роки тому, дізнавшись про мою вагітність, була фраза – “тільки на мене не розраховуйте!” — розповідає про свекруху двадцятивосьмирічна Наталя. – Ой, мені так смішно стало! Ми на той момент із чоловіком чотири роки жили абсолютно самостійно, обидва працювали, отримували нормальні зарплати, іпотеку платили. І на кого вже точно не розраховували жодної хвилини – це на свекруху!

Зі свекрухою у Наталії склалися ввічливі рівні стосунки. Конфліктів не було ніколи, оскільки разом не жили, і лаятись просто нема через що. Але теплоти не з’явилося. Свекруха від початку ставилася відсторонено, і розкрити обійми не поспішала.

— Вона молода, їй за п’ятдесят, працює ще, щоправда, добу через три, тож вільного часу в неї багато! – розповідає Наталя. – Живе одна, у трикімнатній квартирі ще своїх батьків. Нічим особливо не займається. Серіали дивиться, чи в інтернеті сидить. Є дача, але вона у напівзанедбаному стані. Працювати там не хоче, але й продавати не бажає – родинне гніздо! Вона там у дитинстві літо проводила. Ну, це її справа, звісно…

На нерухомість від свекрухи Сергій із Наталією не претендують, одразу після весілля вирішили брати в іпотеку своє житло.

-З початковим внеском дуже допоміг мій тато, – розповідає Наталя. – Дав досить велику суму, через що щомісячний платіж зараз у нас цілком нормальний, платимо спокійно, без надриву …

На велику квартиру подружжя замахуватися не стало, взяло однокімнатну, живе, розплачується, дитину народили. Наталка сидить у декреті із сином, якому вже рік і чотири місяці, Сергій їздить на роботу.

Під час вагітності свекруха ще кілька разів нагадувала молодим батькам, щоби від неї допомоги не чекали: вона, мовляв, свою дитину виростила, і не зобов’язана. Востаннє Наталя відповіла їй досить жорстко, що жодної допомоги від неї ніхто не просить і не попросить. На цьому й розійшлися.

– Дитина народилася, і рік її було не видно, не чути! – розповідає Наталя. – А, ну на виписку з пологового будинку прийшла, подарувала пакетик з білою сорочкою та пластмасовим брязкальцем. Дзвонила Сергію, питала, як дитина, але це, на мою думку, так, для зв’язування слів у розмові. Він їй фотки відправляв. Наживо онука якщо й бачила за рік, то три-чотири рази, не більше…

А навесні свекруха раптом схаменулась – треба ж спілкуватися з онуком!

– Подзвонила мені з претензіями, уявляєш – ви не даєте мені спілкуватися! – Усміхається Наталя. – Я кажу, Ганно Федорівно, коли я вам не давала, ви про що? Ну ось, каже, ти за рік мені не подзвонила жодного разу, не розповіла про онука. Ні, ну взагалі, так? Виявляється, це я мала їй регулярно дзвонити та розповідати, те, що вона жодного разу за рік мені не набрала – це нормально! Вона сиділа біля телефону і чекала на мій дзвінок, просто сміх…

Наталя сказала свекрусі, що телефонувати з доповідями особливого сенсу не бачить, а якщо та хоче спілкуватися з онуком – нехай приїжджає до гостей.

— І почала вона їздити майже через день! – розповідає Наталя. – Ну… так безглуздо я себе ніколи не відчувала! Ходить за мною по п’ятах! Про те, щоб їй, наприклад, залишитися з дитиною, а мені кудись піти, слухати навіть не хоче. Вона не нянька, а бабуся! Прийшла з онуком не сидіти, а спілкуватись. У результаті в магазин тягнемося втрьох: ми з нею і дитина в колясці. На прогулянку – утрьох. Я везу коляску, вона поряд йде.

Наталя думала, що зможе хоч щось робити вдома, поки свекруха спілкується з онуком у квартирі, але яке там.

— Іду на кухню готувати, через три хвилини й вона йде, дитину туди тягне – ну, давай подивимося, що тут мама робить? І все нанівець, природно, син на мені повис. Говорю їй – готуйте тоді ви. Ой, ні, я не знаю, як ви їсте, готуйте собі самі, я не готувати до вас прийшла!

Наталі швидко такі гості набридли, і вона стала під пристойними приводами уникати відвідин свекрухи. Сьогодні, мовляв, не приїжджайте, ми в поліклініку підемо, завтра моя мама обіцяла бути, післязавтра сестра, потім ще щось.

— Сергій у місяць разів приблизно їздить до матері додому, допомагає то прибити, то полагодити, то лоджію розібрати, то на дачу щось відвезти, і ось вона придумала, щоб він із собою до неї сина брав! – усміхається Наталя. – Наче дитина – це валіза, її поставив на заднє сидіння в автокріслі, і вона буде спокійно і мовчки сидіти в машині скільки треба! Така наївна. Дві години в один кінець, а якщо пробки, то всі чотири – просто для того, щоб бабуся поспілкувалася з онуком…

Наталя сказала чоловікові, мовляв, якщо хочеш – бери, вези, я не проти, але я з вами не поїду, зі мною, на щастя, свекруха спілкуватися не планує. Дитина в автокріслі сидить не дуже добре, швидко втомлюється. Якщо ще Наталя з ним їде на задньому сидінні, то нормально – вона відволікає малюка, розмовляє, водичку дає, іграшки показує. А одному із сином їхати важко, тим більше за кермом…

У результаті свекруха зараз у страшній образі – не дають їй спілкуватися з онуком.

– Я не розумію такого підходу: сидіти з онуком не хочу, а спілкуватися буду! – сердиться Наталя. – Потрібна дитина – приходь, залишайся з нею скільки хочеш. Не хочеш залишатися – нічого ходити!

Наталя має рацію, як вважаєте? Що думаєте?