Живу як робот.

Робота – дім – робота. Є сім’я: чоловік, син (16 років) і дочка (15 років). З боку – щаслива сім’я, гості у вихідні, машина, квартира, дача, собака, кіт і батьки, що ще потрібно? Іноді я думаю, що накручую, і всі мої переживання – це вигадка втомленого від роботи мозку. Але все це триває роками й тисне.

Чомусь я стала в нашій сім’ї грушею для биття. Не пам’ятаю, коли в останній раз чула елементарне “спасибі” або “я тебе люблю”, зате стусани в бік відбуваються кожен день, з усіх боків.

Син погано склав іспити, намагалася підбадьорити й дала грошей на кіно, кафе, прогулянки з друзями, комп’ютерні ігри. Що в підсумку? “На фіг мені твої гроші?” Прийшов батько, пару слів сказав, батько хороший. Я погана.

У дочки з хлопчиками проблеми, завжди намагаюся підтримати її словом добрим, як жінка жінку. “Не лізь не у свою справу”. І знову, приходить батько – і всі проблеми вирішені, хоча він навіть не знає, з якого боку до неї підступитися.

Ну і вишенька на торті. Чоловік. Якщо у нього зламалася машина або проблеми на роботі, то всі нерви, вся злість вихлюпується вгадайте на кого? Все правильно, на мене. І робиться це мимохідь, ніби в порядку речей. Прийде з роботи злий, поки вечеряє, причепиться до їжі, кілька разів гаркне, я мовчу, бо бачу – проблеми, не до мене зараз. Треба перетерпіти. Час проходить, проблема вирішується, все веселі й задоволені. І ніколи не слід ніяких вибачень.

Ось сиджу і думаю. А потрібна я взагалі цій сім’ї? Чи є я її частиною? Тому що здається, що вони самі по собі, а я – сама по собі. Нікому не здалася. По-моєму, вони навіть не помітять, якщо я піду. Чи зрозуміють тільки, коли посуду гора накопичиться.