Лісник – робота особлива. До неї має бути покликання. Михайло полюбив ліс усім серцем. Його силу, таємничість, то відчуття свободи, яку він дарує. Усю західну територію чоловік знав вздовж і впоперек. Для нього вже не було тут незнайомих стежок та таємних містечок. Обхід зайняв кілька днів і лісник повертався додому. Ранок у лісі такий свіжий, бадьорий. Природа вже прокинулася, вона наповнена пташиним гомоном, шерехами. Оленя скаче навколо своєї граціозної красуні-мами. Дивовижні тварини! Вони їдять траву, залишаючи корінь непошкодженим. На відміну від людей розуміють – земля наша годувальниця, треба її берегти. Михайло похитав головою. Капкан. Швидко знешкодив пастку. Завтра треба старості розповісти, що знову браконьєри повадилися…

Михайло підійшов до хати. Це була дивовижна будівля. Скільки він вклав у неї кохання. Ошатна, з різьбленими віконницями та поручнями. А всередині, взагалі, на що не подивись, витвір мистецтва. Такий ексклюзив навіть у багатих не зустрінеш. Чисто, затишно. До будинку вже давно підвели газ, а от електрику лише кілька років тому. Двері він ніколи не замикав. Якщо хтось у біду потрапив, то нехай знайде тут їжу і ночівлю, а грабіжників замок не зупинить.

Але перш ніж увійти додому, Михайло сів на сходинку. Як же вдома добре! Самотність давно не обтяжувала чоловіка, він її прийняв і полюбив. Жаль собаки немає, боїться що в ліс втече і там пропаде. Натомість котик, якого він хворого підібрав на смітнику, далеко від будинку йти й не думає. Ось і зараз, Вогник блиснув зеленими очима в кущах і замуркотів. Ще мить і він на колінах у господаря.

– Скучив? І я за тобою. Уявляєш, бачив ведмедика молодого. Дивний такий, рибу спіймати намагався. Поки не виходить, але нічого навчиться. – розповідав пухнастому другові Михайло.

Довге життя в лісі споріднило його з природою. Зробила єдиним цілим. Він дбайливо ставився до рослин, викликав ветеринарну службу, якщо знайде поранену тварину. Свою роботу він любив і робив її добре. Коли староста приймав його на цю службу, то велів йому берегти ліс як зіницю ока. Навряд чи знайшлася б людина, яка краще за нього впоралася б із цим завданням.

Добре було ось так сидіти на сходах, погладжуючи гладку чорну вовну кота. Але голод не тітка, треба заходити в хату. Поставив чайник. Свою хату Михайло збудував на околиці лісу, щоб було недалеко добиратися до селища. Там його знав кожен мешканець. Правда дідом звали, хоча чоловікові було лише п’ятдесят шість. Але їх можна зрозуміти, обличчя Михайла прикрашала довга борода з частою сивиною. Хоч він досить рідко приходив до селища, але встиг потоваришувати з усіма. Чуйний, привітний, майстер на всі руки. До того ж мудрий і добрий. І за порадою до нього зверталися, і з проханнями допомогти, коли в чомусь треба було допомогти. Плату за допомогу у господарстві він брав лише словами подяки та продуктами. Повечерявши, Михайло підтягнувся. Тіло нило від втоми, настав час спати. Так, організм уже не той, ломить кожну кісточку. Зате на серці спокійно, і голова чиста та ясна. Стан умиротворення та радості став звичним, але колись усе було інакше.

З народження Михайло ріс у дитбудинку. О вісімнадцятій він вступив до технікуму. Але розумний, амбітний хлопець швидко зорієнтувався в ситуації в країні. Він кинув навчання і подався у бізнес. Його несла вперед невідома сила. Хотілося довести собі, людям, які підкинули його до дверей притулку, усьому світу, що він чогось вартий. Ціль виправдовувала кошти. Мало хто на той час зумів заробити, ніде не переступивши закон. Він знав, що багато з тих, з ким він укладає угоди, люди каламутні, собі на думці. Але спрагу грошей було не вгамувати. Йому було замало просто безбідно існувати. Він хотів купатися в розкоші, витрачати немислимі суми на всяку нісенітницю, проводити час із найкрасивішими дівчатами. Все це було. Все, окрім щастя. Чомусь він постійно відчував присмак гіркоти, камінь із душі нікуди не зникав, а тиснув все сильніше. Він заробляв ще й ще, все вище забирався соціальними сходами. І тут все звалилося. Чергові його компаньйони виявилися досвідченими шахраями. Вони спритно підставили його. Михайло збанкрутував. Щоб улагодити питання із законом, йому довелося продати будинок та всі матеріальні цінності, якими він володів. З усіх його рахунків гроші безповоротно зникли.

У мить принц став жебраком. Життя бездомного не цукор. Так, він розорений. Але руки та голова ті ж самі. Можна знову спробувати… тільки ось не було сил та бажання. Молодий чоловік почував себе глибоко старим. Він ніби втомився душею. Усі друзі відвернулися, дівчина покинула. Тепер він зрозумів, що обтяжувало його весь той час, поки він був успішним. Не було в житті нічого справжнього. Ні кохання, ні дружби. Начебто існував у гарних декораціях. Назад не тягнуло, а далі він не знав.

Випадок привів його до притулку для безпритульних. Там людям, які потрапили в біду, надавали реальну допомогу. Не просто тепла вечеря та ночівля. Їм допомагали влаштуватися на роботу, придбати житло. Михайло із радістю погодився розглянути запропоновані вакансії. Серед інших там була і посада лісника. Сам не знаючи чому, погодився одразу. Його намагалися відговорити, розповідали наскільки важке життя в лісі, але Михайло був непохитний… Перші місяці, звичайно, було дуже важко. Кілька разів мало не заблукав. Вимушені ночівлі просто неба, в спальному мішку, дуже лякали. Але все одно йому чомусь все більше тут подобалося. Згодом він збудував свій будинок. І тільки там, уперше відчув себе вдома.

Селище зустрічало його усмішками та привітаннями з усіх боків. Михайло купив собі розсаду, скоро теплицю збудує. Треба до зими готуватись. Подумавши, пішов у магазин. Тут побачив дівчину, що ридає, її форми говорили про те, що скоро вона стане мамою. Чоловік щось гаркнув їй і пішов геть. Михайло звернувся до дівчини:

– Ану заспокойся. Як би важко було зараз, завтра все пройде. А ось цей чоловічок він залишиться. Буде жити, сміятися, дихати й все це завдяки тобі. Бери себе в руки, тобі все під силу. Посварилися і добре, хіба це горе? Головне, щоб ти та малюк здоровими були.

Дівчина заспокоїлася і подякувала доброму ліснику. Було відчуття, що вона щось собі вирішила.

Куди б лісник не зайшов, скрізь йому раділи. Продавець магазину із загадковою усмішкою виклав на прилавок цілу коробку:

– Ну ось, Михайле, тут і з різними начинками.

Доросла людина раділа як дитина, що змогла зробити приємне для Михайла. Лісник дуже любив шоколад, завжди купував цілу коробку, та тільки ось нарікав, що у всіх плиток був один смак. Вони побалакали й розпрощалися.

Потім лісник пішов до управителя. Той теж радий був його бачити. Дав план роботи. Пообіцяв відреагувати на вторгнення браконьєрів та незаконну вирубку лісу.

– Михайле, ви чудово справляєтеся з роботою, але зима обіцяє бути лютою. Ви вірою та правдою служили лісу багато років. Може, вже час на спокій. Я вам хорошу пенсію обіцяю і добротний будинок у селищі. Тривожно мені за вас.

Михайло обіцяв подумати, і подався додому. Він і сам розумів, що його здоров’я підводить. Може й справді їм із Вогником вже час на заслужений відпочинок… Вдома він вивчив план роботи, і зрозумів, що треба йти оглядати північні території. Ех, доведеться відкласти будівництво теплиці.

Він був відсутній два тижні. Як підійшов до будинку, одразу відчув, що щось не так. У хаті були чужі. Усередині виявив шокуючу знахідку. У коробці лежало немовля. Старий не вірив своїм очам, його кинуло в тремтіння. Хто ж зробив таке з власною дитиною. Залишити у лісі, у відкритому будинку. Що з ним могло статися за його відсутності. А раптом у будинок пробрався б хижак, та він просто з голоду міг померти. Лісник помітив записку, вона була від тієї дівчини, яку він нещодавно заспокоював у селищі.

“Благаю вас, вибачте мені. Мій чоловік відмовився від мене, і я не знаю що робити. Я розумію, що це мій син, але не можу його бачити. Через нього коханий покинув мене. Я їду звідси назавжди. Ви найкращий з всіх людей, кого я знаю. Подбайте про нього, ви зможете виховати його справжнім чоловіком.

– Я? – У лісника тремтіли руки, – Дурне дівчисько, ти фільмів щось надивилася. Як самотній чоловік у лісі може немовля ростити!

Михайло зняв з дитини наскрізь мокрі пелюшки й обмив бідолаху теплою водою. Ця горе-мати, горе-жінка навіть дрібнички не залишила. Про відпочинок треба забути. Він кинувся в ліс, хоч розумів, що скоро стане зовсім темно. Дістався до селища на ногах, що підкошувалися від втоми… Михайло сидів у дільниці поліції й, зі сльозами на очах, вдивлявся в обличчя немовляти. Незабаром дитину заберуть до лікарні, а потім до притулку.

– Не сумуйте, дядьку, – сказав молодий дільничний, – новонароджених майже одразу всиновлюють. Може пощастило ще, що зі своїми недолугими батьками не залишився.

Лісник знав, що хлопець має рацію. Але серце все одно розривалося від жалю до цього малюка. Аби тільки йому не довелося рости, як Михайлу, у дитячому будинку. Хотілося притиснути дитинку до себе і приховати від усіх бід. Але це неможливо. Цікаво, чи усвідомлювала ця жінка, що просто залишила свою дитину гинути? Він міг повернутися завтра, а міг і через тиждень. Коли дитину забрали лікарі швидкої допомоги, серце лісника розривалася на шматки. На плече опустилася чиясь рука.

– Я вам відразу повідомлю, як тільки хлопчика усиновлять, – зі співчуттям промовив дільничний. – Залишайтесь у нас, небезпечно в ніч іти.

Михайло подякував хлопцю, але відмовився. Йому хотілося якнайшвидше опинитися вдома. Лісник похмуро пішов у бік свого лісу і незабаром його постать розчинилася в темряві.