Ані було 7 років. Вона була з дуже поганої родини. Її батьки вживали заборонені речі. Сама дівчинка була незапланованою дитиною, і була для своїх батьків лише тягарем.

Мама дівчинки взагалі зникла 4 роки тому, і Аня жила тепер лише з батьком.

Батько дівчинки постійно випивав. У їхньому будинку постійно вештались якісь мужики, такі ж як батько.

Вони жили в приватному секторі, тому всі сусіди один одного знали й постійно годували і як могли допомагали дівчинці.

У цей день Аня прокинулася дуже рано. У будинку була тиша, а це означало, що вони вдома одні, і немає татових товаришів по чарці.

Дівчинка пішла на кухню, де за столом сидів її батько.

– Тату, я хочу їсти – тихо промовила Аня.

Микола трохи задумавшись, сказав:

– Що? Ти хочеш їсти?

– Так, тату, я хочу їсти – ще раз повторила дівчинка.

– Ну, тоді пішли.

– Куди?

– Хочеш їсти, вмій заробляти на це гроші.

– Але тато – лише сказала Аня.

– Не хочу нічого чути! Підеш до церкви й проситимеш милостиню. Зрозуміла?

– Ні, я не буду – відповіла дівчинка і заридала.

– Ще як будеш – пригрозив їй батько.

Аня побігла до кімнати й забилася в куток.

– Досить істерити! Я сказав, що ти підеш, значить підеш! – кричав на дівчинку Микола.

Аня сиділа в кутку і плакала:

– Ні, не хочу – кричала вона.

– Мені самому їсти нічого, не те що тебе ще годувати! – крикнув він і замахнувся на дівчинку – Не хочеш йти, тоді викидайся звідси! Пішла геть!

Микола схопив дитину і подався до виходу. Дівчинка почала кричати.

– Не піду, не хочу! – кричала вона.

– Підеш, як мила підеш – тільки відповів батько.

Вони вийшли надвір і попрямували у бік церкви. Аня кричала та намагалася вирватися з рук батька.

На крики дитини з будинків повиходили сусіди. Всім було цікаво, що ж там відбувається. Тільки один чоловік похилого віку крикнув їм:

– Колю, що ти робиш? Відпусти дитину!

– Відчепись, не твоя справа! – крикнув йому у відповідь Микола і пішов далі.

Істерика дівчинки вже зійшла нанівець, вона тільки плакала і покірно йшла за батьком.

– Сидітимеш тут і проситимете милостиню – сказав батько, вказуючи на пеньок поруч із церквою.

– Не буду я просити – тихо промовила Аня.

– Будеш! Якщо до вечора не збереш грошей, то не приходи. Зрозуміло?  – сказав Микола і пішов назад у бік будинку.

Дівчинка сіла на пеньок і дивилася на всі боки. Прямо біля воріт церкви сиділи дві старенькі жінки. Вони дивилися на дівчинку і кликали її до себе, але Аня не пішла до них, вона боялася.

Трохи посидівши на пеньку, дівчинка вирушила погуляти територією церкви. Вона уважно все оглядала та вивчала. Потім вона вирушила до найближчого скверика, де прогуляла ще кілька годин.

Повернулась вона до церкви лише пізно ввечері й сіла на тій самий пеньок. Додому повертатися вона дуже боялася.

Поруч із церквою була автобусна зупинка. Під’їхав автобус, і з нього вийшла пара. Чоловікові було за 50 років, а його дружині за 40. Побачивши їх дівчинка зраділа. Це були їхні сусіди через вулицю, вони часто брали Аню до себе, годували та грали з нею. Нині вони поверталися з роботи.

– Аню, це ти? – Запитала Ольга Іванівна.

– Так, тітка Оля – зніяковіло відповіла дівчинка

– Що ти тут робиш так пізно? Де твій тато?

– Він залишив мене тут, щоб я просила милостиню, а сам пішов додому та сказав, щоб я не поверталася додому без грошей. А мені соромно просити і додому йти страшно без грошей – розповіла їй усі Аня.

– Так, переночуєш сьогодні у нас – сказав Андрій Анатолійович.

Вони взяли дівчинку за руки й попрямували до хати.

Попри пізніший час, Андрій Анатолійович затопив лазню, а Ольга Іванівна приготувала вечерю. Ситно поївши та помившись Аня дуже швидко заснула.

– Що будемо робити? Так це залишати не можна – сказала Ольга чоловікові.

– То воно, але що ми можемо зробити? Удочерити її? Але ми з тобою вже у віці, і ніхто це не схвалить.

– Можна ж оформити опіку над нею. Он на роботі чула, що Тоня взяла з дитячого будинку аж трьох дітей під опіку. Звичайно, вона це зробила через гроші, адже за них держава платить, але в неї всі діти ситі, одягнені та й увагою вона їх не обділяє. Все ж таки краще ніж у дитячому будинку.

– Добре, спробуймо – відповів чоловік – завтра підемо в органи опіки й все їм повідомимо.

Наступного дня, залишивши Аню вдома, вони пішли.

Пояснивши всю ситуацію, Ольга Іванівна попросила спеціаліста позбавити батька дівчинки батьківських прав, а їм оформити опіку над дівчинкою.

Микола, як завжди, випивав зі своїми товаришами. Раптом у двері постукали. На порозі стояли дві жінки та чоловік у формі.

– Добрий день. Микола Семенович? – вимовила жінка.

– Так, а що вам треба? – відповів Коля.

– Ми з органів опіки, хотіли подивитися, в яких умовах живе ваша неповнолітня дочка. До речі, де вона зараз?

– Вам яка справа? – відповів Микола, перегороджуючи їм шлях. – Це моє життя і мій дім, що хочу, те й роблю.

– Ми зараз увійдемо і подивимося все самі – вимовив чоловік у формі та відсунув Миколу.

Вони увійшли до будинку та побачили підтвердження слів Ольги Іванівни. Навколо був бруд, пляшки, шприци, холодильник був порожній, і навколо сиділи нетверезі люди. Фахівці зняли все на відео, щоб надати докази.

– Миколо, ми позбавлятимемо вас батьківських прав – сказала інша жінка.

– Пф … Давно пора, це дівчисько мені не потрібна, толку від неї ніякого – сказав Микола.

Органи опіки збирали всі документи, щоби позбавити Миколу батьківських прав. Паралельно з цим Ольга Іванівна та Андрій Анатолійович збирали всі документи, щоби встановити опіку над Анею. Увесь цей час дівчинка жила у них.

Через деякий час сімейна пара оформила опіку над дівчинкою.

На одну щасливу і врятовану дитину в цьому світі побільшало.