— Учора з чоловіком знову розмовляли про болісну тему! – розповідає тридцятишестирічна Людмила. – Ну як яку, про другу дитину ж! Не хоче категорично. Каже ні й все! Зараз не час! А коли буде час? Відкладати нікуди вже особливо, чоловікові тридцять дев’ять у грудні, та й мені не шістнадцять. Дитину виростити ще треба, я вважаю, і так ми з цим затягли.

— Ну… а аргументи якісь наводить, чому ні? Може, відповідальності боїться? Чи матеріально не потягнути сім’ю?

— Ахаха, насмішила! Він? Матеріально не потягнути боїться? Та він і не тяг нічого ніколи, між нами кажучи, і зараз не тягне. Ну не з тих він чоловіків, які вміють заробляти, я це знала, коли виходила заміж, тож на цю тему без претензій. Заробляю сама! Він, звісно, ​​теж працює. Але його внесок у сімейний бюджет – мабуть, двадцять відсотків від сили. Решта на мені!

Людмила одружена з В’ячеславом дванадцять років, у них десятирічний син. Живе подружжя у двокімнатній квартирі, яка давним-давно дісталася Людмилі від бабусі. В’ячеслав окремих квадратних метрів не має, лише частка в батьківській квартирі.

Живуть непогано, не сваряться, сина вирощують, разом розв’язувати проблеми. Батькам допомагають тим і іншим, вони вже у пристойному віці, але водночас ще активні, бадьорі, на ногах. Адже це теж важливо в контексті планування та розширення сім’ї: якщо старі зляжуть, буде не до немовляти. Тож це ще один аргумент – не відкладати народження другої дитини.

Бабусі та дідусь, до речі, вже вуха продзижчали з питанням – коли друга дитина? Першого онука обожнюють, у чергу за ним стоять, ревниво стежать, щоб в іншої бабусі Павлик гостював у жодному разі не більше часу. І водночас роки йдуть, коханому онукові з бабусями скоро буде вже не так цікаво. З’являться свої справи, друзі, заняття. І було б чудово, вважає Людмила, переключити увагу старих людей на другого малюка. І бажано, щоб він був уже не немовлям, а хоч трохи дорослим, з якою легше справлятися.

Хоча народжувати, звичайно, не для бабусь, а для себе.

— Коли ми женилися, планували двох! – ділиться Людмила. – Різницю, щоправда, хотіли якомога більше, щоб перший вже був у більш-менш свідомому віці, коли народиться другий. Років шість, ну сім… Але зараз вже десять минуло, а коли ми зберемося, буде ще більше…

У декреті Людмила майже не сиділа – вже за кілька місяців після народження дитини почала працювати вдома, благо професія дозволяє. Забезпечення сім’ї лежало на ній. Саме вона платить за квартиру, купує продукти, одяг, принаймні собі та синові, возить сім’ю у відпустку, оплачує необхідні послуги. Чоловік, можна сказати, працює на шпильки. Грошей у нього Людмила майже не просить.

Ну, іноді просить заїхати в магазин і купити продукти, яких не вистачає на вечерю – наприклад, хліб чи сметану. Або там картон дитині на урок праці. Це чоловік купує на свої, але ж це смішні суми. Він не скупиться, заїхавши в магазин за сметаною, цілком може прикупити чогось смачненького для всіх. Але цього ніхто від нього не чекає, купив – дякую, ні – теж нормально.

При цьому і з дитиною Людмила справлялася та справляється сама. І ночами вставала майже завжди вона і годувала, і займалася з сином. Коли Павлик був зовсім маленький, запрошувала няньку на дві-три години на день, потім рятував сад, зараз школа. Ну, бабусі були напохваті, так. Раз на два на тиждень приходили в гості то одна, то інша, гуляли з онуком, допомагали по дому, давали Людмилі можливість попрацювати.

Швидше за все, і зараз вони діятимуть за тією ж схемою, якщо все ж таки народять другого. Чоловік точно не перетрудиться. Ні, так він людина непогана. Прибирає, їсти зварити собі й дитині може, і пограти в якесь Лего не проти, йому, здається, це самому подобається.

— Але чому він не хоче дитину? – щиро не розуміє Людмила. – Носити-народжувати не йому, забезпечення якогось особливого теж від нього давно ніхто не чекає. Відповідальності боїться? Та гаразд, яка там відповідальність така, якщо дитина здебільшого на мені?

Як вважаєте, чоловік знахабнів – живе на всьому готовому, заробляє копійки, та ще й заперечує?

А може, навпаки, це Людмила знахабніла – тисне і вимагає, коли їй ясно сказано – не зараз?

І чому він не хоче?

Як вам ситуація? Що думаєте?