У Сергія Івановича був незапланований вихідний. Напарник попросив наступного тижня підмінити, а завтра зголосився відпрацювати за нього..

У батьків Сергій давно не був, ще минулого місяця востаннє відвідував. Дорогу цієї осені залило дощами так, що автобус два дні поспіль скасовували й після були перерви у відправленнях. А зараз підморозило, й вихідний, як квиток на дорогу.

Пасажирів не багато, робочий день, зручно вийшло. Сергій сів на своє місце, вказане у квитку, насунув шапку на очі й задрімав.  спав він погано. На потрібній зупинці вийшов і ще три кілометри йшов пішки свіжим снігом.

Будинки на рідній вулиці вже добре білою пеленою прикрило.

Сусіда свого Петрова Сергій помітив здалеку. Стоїть дід, дивиться на дрова.

– Добрий день, Валерію Йосипович, – привітався Сергій і зупинився навпроти хвіртки.

– Сергію! І тобі не хворіти, – обернувся сусід на голос.

– Що це ви там чаклуєте, самі не розколються, – засміявся Іванович.

– Зазвичай рубаю пару полін, щоб на день вистачило і все.

Сергій глянув на порожню на пустий мішок і насупився.

– А тут недавно щось переборщив і трохи забагато нарубав, одразу спина заболіла, тепер ні ходити, ні дихати не можу, старість.

Іванович одразу поцікавився:

– А син що не приїжджає допомогти? Приїхав і переколов дрова або купили б одразу готові.

– Готові то дорого. А Володьці ніколи все, другий син нещодавно народився, коли там, – махнув рукою дідусь.

Сергій поправив рюкзак на плечі й, йдучи, пообіцяв:

– Я  до батьків приїхав, перед від’їздом і до вас забіжу, на тиждень нарубаю вам дров.

– Ой дякую, Сережко! Ось це по-сусідськи.

Сергій махнув рукою і поспішив додому. Батьки раді були приїзду сина. З домашніми потребами він впорався швидко, пообідав, з рідними поспілкувався і ввечері за кілька годин до від’їзду, як і обіцяв, сходив до сусіда і дров наколов, та в хату заніс.

Покидав той будинок він з тугою на серці. Бачив, що у Петрових і веранду треба вже ремонтувати й по дому потрібна допомога.

– Ну як так?! – думав Сергій, підходячи до знайомого будинку. Іванович знав, де живе син Петрових, бував у нього кілька разів, тому одразу подався за знайомою адресою.

Двері відчинив сам Володимир із сином на руках, якого він годував із пляшечки.

– Привіт, як справи?

– Привіт, Сергію, проходь, – втомлено відповів Володя.

Іванович розгубився, але швидко пройшов за Володимиром на кухню.

– Ти колись востаннє у батьків був? Ти хоч дзвониш їм іноді? У них дров нема. Я на тиждень наколов, а далі будь ласкавий, сам приїжджай і допомагай, – нападав, не даючи вставити жодного слова, Сергію.

Володя опустив у підлогу очі, а потім підійшов до холодильника і вийняв із-за хлібниці 200 гривень.

– Тримай, дякую тобі, що допомагаєш, більше дати не можу.

– Не смій пхати мені свої гроші! – закричав Сергій.

На крики з кімнати вийшла Галина. Вона сперлася на одвірок і ледь чутно запитала:

– Сергію, привіт, що відбувається? Володя в тебе грошей позичив?

– Привіт, Галю, ні, не позичав. Присоромити його зайшов. Батьки опалювати хату не мають чим, а допомогти нікому.

– Дякую, що зайшов. Як батьки? А то нам вони кажуть, що все гаразд, ти ж бачив їх. Нормально?

– Нормально, – відтанув Сергій, переставши обурюватись і кричати.

– От і добре, – Галина пройшла і сіла на табуретку.

Сергій помітив, що вона сильно схудла з того часу, як він бачив її востаннє. Галина забрала сина з рук Володі та продовжила годувати.

Володимир мовчав. Галина вирішила сама пояснити все та перервати мовчання.

– Володя, віднеси Кирила, я Сергію чай зроблю, – попросила дружина.

Щойно Володимир вийшов, Галя спробувала швидко встати з табуретки та підійшла до Сергія.

– У мене після пологів ускладнення серйозні, готуюся до операції. А Володя на двох роботах працював. Вантажником останнім часом підробляв, тепер грижа вилізла. Йому і сина підіймати не можна, але він не слухає мене. Ти пробач, Сергію. Але грошей немає, все йде на дитину, ліки, обстеження. Не можемо ми зараз батькам допомогти. Я їм кілька разів уже дзвонила, просила найняти когось, якщо потрібна поміч. Але, мабуть, не хочуть. Шкода…

Сергій продовжував стояти біля вікна і з подивом дивитись на Галину.

Не очікував він, що ситуація настільки складна. І це не просте небажання допомогти людям похилого віку, реальні проблеми.

Сергій не залишився осторонь. Домовилися, що буде допомагати батькам Володимира якщо буде мати вільний час. А влітку організував і, вмовивши перевіз Володю з Галиною та дітьми до батьків, щоб було простіше. Як-не-як свіже повітря, сонце, тиша, домашні продукти. Також домовився з місцевими, щоб взяли Володимира на не складну роботу.

Проблеми бувають у всіх. Не гріх комусь надати допомогу якщо він її потребує.