Іван Васильович вийшов на пенсію, як йому стукнуло 60. Не працював більше ні дня. Сказали – значить треба йти. Відпочивати. Поспішно зібрав в одну велику сумку все своє нажите на заводі майно, накрив стіл за допомогою буфетниці Люби й, прийнявши вітання від великого колективу, відправився відпочивати.

Відпочивав рівно тиждень. А через сім днів на завод зателефонувала дружина Івана Васильовича та повідомила, що чоловік пішов в інший світ. І знову по колу. Поминальний стіл накрити на заводі допомогла Люба. Вивозили теж з останнього та єдиного місця роботи. Вирішили, що таку людину треба проводити в останній шлях гідно і з почестями. І знову, як тиждень тому, звучали промови: про те, який Іван Васильович гарний фахівець, виховав не одне покоління працівників і взагалі чоловік з великої літери.

І скінчилося все. Світлана Андріївна була вдячна дирекції заводу – дуже матеріально допомогли. Більшість витрат на себе взяли. Як належить вдова звернулася до пенсійного фонду, щоб забрати першу пенсію чоловіка. Звернулася вчасно, заяву написала, отримала. Довго гроші просто лежали у шафі. Пенсія чоловіка також виявилася дуже скромною, але трохи більше, ніж у Світлани Андріївни. Сусідки навіть рекомендували звернутися знову в пенсійний, за консультацію, адже можна отримувати пенсію чоловіка, якщо вона більша. Але деякі пільги та надбавки в такому разі не враховуватимуться, на одне виходить, Світлана Андріївна нічого міняти не стала.

А з першої пенсії літня пара хотіла поїхати відпочити, все чекали, коли глава сім’ї офіційно отримає посвідчення, щоб відзначити таку значну подію на відпочинку разом. І ось тепер лежала перша, точніше лише мала частина першої пенсії, на верхній полиці радянської стінки у пузатому заварному чайнику разом із папірцем – довідкою з пенсійного фонду. А Івана більше нема.

***

Рівно за рік до виходу на пенсію Світлана Андріївна та Іван Васильович сиділи на веранді свого маленького дачного будиночка. Вона, загорнувшись у плед, дивилася то на розсипані горохом зірки на нескінченному небі, то на дрова, що догоряли, в багатті, то на чоловіка. Він, розгойдуючись у кріслі-гойдалці, подарованої дітьми на п’ятдесяти п’ятиліття, дивився на вугілля, що тліє, іноді прикриваючи очі, рідкісні язички полум’я здавалися смужками сонця, що заходить.

Сиділи довго, не поспішаючи, насолоджуючись останніми теплими днями осені. Тільки-но прийшла зріла пора, пора, коли діти дорослі, живуть своїм життям і вже можна трохи видихнути та розслабитися.

– Світлана, а може, давай, як вийду на пенсію, відсвяткуємо це? Поїдемо десь на відпочинок. Пам’ятаєш, синові сподобалася місце де він був, … як воно… не пам’ятаю назву, треба спитати.

– Давай, Іван, – погодилася дружина, – тільки без наметів, казанків і спальників, хочу комфорту. Краще накопичимо і не будемо ні в чому відмовляти.

– Без намету, то без намету. На цей раз давай так. У мене є частина акцій з заводу які я мені дали за роки праці на ньому, на інший рік я їх продам і поїдемо на відпочинок, — Іван Васильович бадьоро скочив на ноги.

– Поживемо ще, Світлано, ох, поживемо!

Дружина посміхалася, дивлячись на чоловіка. Так чекав він на пенсію, так хотів свободи. Робота все життя була в нього в голові, надто відповідальною була людина, навіть у вихідні та свята, бувало, вночі вставав, креслення розглядав, помітки робив.

А зараз робота залишилася, а Івана немає. Серце не витримало.

***

Все б нічого, але дружина раптом згадала через кілька місяців, що вони хотіли акції продати й з’їздити на відпочинок, а на гроші, що залишилися, зробити ремонт на дачі, якраз встигнути за зиму перед весняними роботами. І Іван Васильович про це говорив сам.

Виявилось що акції сильно впали в ціні й чоловіку про це ніхто не сказав. А виплати страхової частини дружині теж не передбачено.

Менеджер так і сказала: “Якби ви задумались про продаж раніше – інше питання”. Світлана Андріївна відчула себе в цей момент так незатишно, їй здалося, що вона прийшла сюди по милостиню, а не заробленими за все життя чоловіком грошима.

Так і лишилася Світлана Андріївна ні з чим. Розбиратися не пішла, тут би з горем упоратися, стільки планів було.

Але почуття обману лишилося. Чоловік все життя працював на заводі що належав державі, сумлінно виконував роботу, працював у вихідні й заробив тільки одну єдину пенсію і ту не цілу, а лише за кілька днів, ще акції впали. Залишилося відчуття образи й навіть не за себе, а за чоловіка, який все своє життя з першого дня вісімнадцятиріччя і до шістдесятого дня народження працював. Працював чесно, самовіддано, на благо своєї країни, як завжди вважав. І нічого не заробив, точніше для себе та своєї родини не заробив… недоотримав.