Чоловік відкрутив фотографію на пам’ятнику дідуся. Те, що він побачив, шокувало

Віктор Олександрович самотньо жив у двокімнатній квартирі в центрі міста. Раніше будинок його вважався елітним, а тепер давно потребував ремонту, так само як і його квартира. Але самому йому в його 83 роки це було вже не під силу. Близьких родичів не було: дружину поховав 5 років тому, дітей не було. А двоюрідні племінники та племінниці рідко заходили до діда, і він розумів навіщо: чекали, коли він піде в інший світ, щоб поділити квартиру.

Здоров’я дідуся було слабке, мучило тиск. З дому виходив рідко – в поліклініку та найближчий магазин за продуктами. Ще любив на лавці біля під’їзду посидіти, помилуватися своєю клумбою, де сам садив квіти. Раніше доглядав їх, а тепер сил не було, тому тільки дивився.

Іноді до нього забігала дівчина-волонтер, приносила продукти, наводила лад. Якось вона запропонувала йому:

– Вікторе Олександровичу! Одна моя знайома шукає недороге житло, на деякий час. Вона винаймала кімнату, але господарі вирішили продати квартиру і попросили її з’їхати. Може, вона трохи поживе у Вас, доки не знайде інше житло? Дівчина гарна, із села. Порядна, чесна. І по дому Вам допоможе, і до магазину побіжить.

Дід подумав і погодився. Вирішив, що допомога – це добре, та й поговорити з кимось треба. Наступного дня у його квартирі з’явилася Марія, невисока, симпатична дівчина. Вона попросила старого:

-Знаєте, я шукала вже житло, але скрізь просять сплатити кілька місяців наперед, а у мене таких грошей немає. Чи можна я поживу у Вас недовго, але без задатку? Я допомагатиму у всьому.

Маша навчалася на кондитера і ще підробляла в мережі швидкого харчування. Вона оселилася в одній із кімнат дідусевої квартири. Бачачи, що старому важко спускатися сходами й ходити, вона ходила в аптеку, купувала продукти. Намагалася зробити генеральне прибирання у квартирі, але дід не дозволяв: йому було соромно просити про це.

Маша справно платила за житло невелику суму. Віктору Олександровичу подобалося дівчина, було з ким побалакати за філіжанкою чаю. Тому він і запропонував:

– Маша, не треба шукати інше житло. Залишайся у мене. Живи, якщо тебе все влаштовує.

У діда почалися проблеми: він зовсім мало вставав із ліжка. Маша допомагала йому дійти до кухні, водила в туалет. Потім він зовсім занедужав, і дівчина годувала його в ліжку, міняла підгузки.

Родички швидко дізнались, що дідусеві зле, і швидко примчали, нібито, відвідати коханого дідуся. Повставали в його кімнаті й почали вправляли мізки:

– Діду, ти що, зовсім з глузду з’їхав? Навіщо пустив у будинок цю сільську голодранку? Зрозуміло, чого їй треба: вона хоче тебе обдурити та забрати квартиру. Й не помітиш, як підпишеш потрібні папірці. Вона, мабуть, тільки прикидається білою та пухнастою, а сама все розрахувала.

Мабуть, вони щиро думали, що старий під кінець збожеволів. А він був у повному здоров’ї, слухав їхню тріскотню і сміявся про себе. Однак, виставляти з квартири пройдисвітку, як вони вважали не стали: за дідом був потрібен догляд, самі вони цього не хотіли робити, а за доглядальницю платити треба. Маша думала:

– Навіщо вони так думають? Не потрібна мені чужа квартира. Мені дідуся шкода.

Все тривало, як і раніше, тільки родичі почали забігати частіше – перевіряли, чи не переписав дід квартиру Машці. Потім взяли документи на квартиру і заспокоїлися. А якщо що, вирішили, що скажуть що він не розуміє що робить.

Маша мала молодого чоловіка Павла. Він теж допомагав дівчині доглядати Віктора Олександровича: мив його в ванні, приносив продукти. Вечорами дід любив поговорити з Марією:

-Як навчання, онуча? На роботі не кривдять? А як наш Павло? Гарний хлопець, подобається мені. Ти тримайся за нього, він не скривдить.

Дівчина не мала свого діда, тому їй було приємно, коли її називав «онука».

Старому ж з кожним днем ​​ставало все гірше. Апетит зовсім зник. Він довго лежав і міркував про те, що коли прийде його година, нікому буде його гідно поховати. Налетять стерв’ятники житло ділити, а його поховають як-небудь. Тому Віктор Олександрович запросив до себе агента з похоронного бюро, уклав з ним договір – сплатив місце на цвинтарі, труну гарну, замовив пам’ятник і вибрав фотографію. Він знав, що Маша намагалася зробити все гідно, але грошей у неї не було. Увечері віддав папери Марії. Тій навіть ніяково стало від того, що дідусь ще за життя сам займається своїми похоронами.

Минув майже рік. Машенька поверталася ввечері з роботи й дуже здивувалася, побачивши Віктора, що сидів біля своєї клумби. Настрій у нього був добрий:

– Ось, вийшов помилуватися своїми квіточками. Може, вже востаннє. Ти пам’ятаєш, куди телефонувати, якщо що…

Маша допомогла йому піднятися у квартиру. Мабуть, перед самим відходом у нього з’явилися сили. Вночі він тихо пішов.

Відразу примчала рідня і почала обговорювати, не як поховати, а кому дістанеться квартира. Сварилися всі, гроші ніхто не хотів давати. Тоді Маша мовчки подала їм договір. Ті полегшено видихнули. Швидко поховали родича й одразу встановили пам’ятник. Їх не збентежило, що фотографію на ньому було прикріплено криво. Скромно провели дідуся в його квартирі, не звали ні сусідів, ні знайомих. І одразу сказали квартирантці:

-Все, люба, з’їжджай. Досить з тебе? Вали у своє село. Не вдалося розвести дідуся на квартирку? Скатертиною дорога.

Марія оселилася у гуртожитку в Павла. Знаючи, що рідні не будуть згадувати Віктора Олександровича на 40 день через жадібність, вона сходила до храму, замовила службу, сходила на цвинтар та роздала сусідам у під’їзді печиво та цукерки.

Маша закінчувала коледж, планувала, де працюватиме. Якось уночі їй наснився дід, веселий такий, у гарному одязі. Він усміхався і питав:

-Як справи, онучко? Як Павло? Виходь за нього заміж. Прийди до мене на могилку та розкажи все.

Дівчина прокинулася і не могла збагнути, до чого цей сон. Але на цвинтарі поїхала того ж дня. Постояла біля могилки, поговорила про свої справи й помітила, що фотографія на пам’ятнику закріплена кривувато.

-Треба буде Павлу сказати, щоб поправив. Родичі вже, мабуть, і дорогу сюди забули.

Родина своєю чергою ділила спадщину. У квартирі нічого цінного не було. Тому в результаті продали житло, і вийшло всім потроху. Але й після цього продовжували сваритися.

Марія та Павло приїхали на цвинтар. Дівчина сказала:

– Заробимо грошей, огорожу поставимо.

Павло відкрутив фотографію:

– Добре, що пам’ятник не мармуровий, а то кришитись би почав. Дід правильно все продумав.

Ззаду фотографії хлопці побачили клаптик паперу, загорнутий у поліетиленовий пакет та прикріплений скотчем. Вони обережно розгорнули папірець і прочитали: «Онучко! Пам’ятаєш, де я гуляв востаннє? Там, у правому ближньому кутку, відкопай скриньку. Це тобі. Не бійся, це все чесно зароблене,  я ювеліром раніше був. Будь щаслива”.

Молоді люди здивувалися. Павло правильно прикрутив фотографію, і вони поспішили до міста. Увечері у вказаному місці, справді, знайшли скриньку. У ній були ювелірні вироби, навіть із діамантами. Маша розплакалася.

Незабаром пара одружилась. На спадок дідуся навіть відкрили маленьку кав’ярню. Справа пішла, почали розширюватись. Купили квартиру, машину.  Незабаром у молодої пари народився син. Його назвали Віктором.