— …Загалом, донька до саду пішла нарешті, і ходить відносно непогано! – Розповідає двадцятишестирічна Дар’я. – Одного разу встигли посидіти на лікарняному, але я думала, що буде гірше. З, нарешті, грудня йду на роботу.

— А що за робота?

— Так, у цьому й проблема… Робота то є! Її мені знайшов тато, через якихось своїх знайомих. Ходив, просив, оббивав пороги, як кажуть, а він просто кошмар, як цього не любить. Але заради мене, як він сказав, поступився своїм принципам. У результаті влаштували мене на наш місцевий завод, я сходила туди на співбесіду, виходити треба з грудня. Батько щасливий! А я туди не хочу зовсім…

… Доньці Дарини щойно виповнилося три роки, дівчинку виховує сама – точніше, за допомогою батьків. З чоловіком розлучилася, коли малечі ледве виповнилося три місяці.

– Була складна вагітність, – пояснює Даша. – Я весь час в лікарні лежала, тиждень додому відпустять на постільний режим, і знову в лікарню. І чоловік цього не витримав і почав зраджувати! Причому він навіть не особливо це приховував, начебто і винним себе не вважав. Та й зараз не вважає – адже це я його на таке штовхнула! Ну, я миритися з цим не стала, одразу після пологів поїхала до батьків. Вони мене підтримали!

Батьки мають трикімнатну квартиру, щоправда, не в столиці, а в далеко за містом, місця достатньо. З колишнім чоловіком ділити особливо не було чого – жили в орендованій квартирі. Даша просто попросила його зібрати її речі, а тато перевіз усе до них додому. Все нажите у шлюбі вмістилося у дві невеликі спортивні сумки.

Втім, колишній чоловік Даші просто не зрозумів, що це все серйозно, був упевнений, що вона побурчить і заспокоїться. Навіть до пологового до пологового будинку приїхав, але Дарина до нього навіть не підійшла. Дочку віддали її татові, і вони всі разом поїхали додому. А за два місяці Дарина оформила офіційне розлучення.

Вийшло так, що в декрет Дар’я йшла безробітною. Виплати отримувала, але невеликі. Колишній почав платити аліменти, які також розміром не вражали. Тому жити довелося частково на утриманні батьків. Мама з татом і дитячі речі купили, і одяг, і іграшки, і годували Дашу з донькою всі три роки. Добре, що батьки ще працювали, і грошей вистачало. Але цього літа мама вийшла на пенсію, і тепер працювати треба Дар’ї.

— Пора вже, засиділася я вдома! – каже Дарина. – Мама згодна допомагати з онукою. Забиратиме з саду, сидітиме на лікарняних…

Треба сказати, мама з татом і зараз залучені до виховання онуки на повну. І гуляють із нею, і грають, і на дачу беруть. Дуже люблять дівчинку. І вона теж обожнює бабусю та діда.

— І все ніби чудово, крім того, що я йти на цей завод абсолютно не хочу! – розповідає Дарія. – І навіть альтернатива є! Однокласниця працює в Києві, менеджером з продажу, дуже добре заробляє, кар’єру зробила, кличе до свого відділу і мене. Вона впевнена, що в мене вийде і я сама хочу спробувати! Але батьки стали стіною – ні, і все, не вигадуй нісенітниці, йди на завод!

По-перше, на завод Дашу влаштував тато, йому це нелегко далося, а вона, невдячна, цього не цінує. Виходить, батько даремно це робив.

По-друге, завод – це стабільність! Що там ці ваші менеджери, сьогодні вони є, завтра немає. Так, на заводі спочатку обіцяють платити мінімалку, але це хоч щось, офіційне працевлаштування. Та й Дарина мала час, щоб реалізувати себе перед вагітністю. Потрібно хоч трохи робити висновки! Це добре, що підтримали батьки, а якби їх не було?

По-третє, завод не далеко, з вікна видно, пішки можна добігти. А менеджером треба працювати в Києві, це дві години в день на дорогу. У садок за дитиною Даша встигати не буде точно, внучку доведеться забирати мамі. І не лише забирати, а й сидіти з нею вечорами, бо додому Даша приїжджатиме, коли дитина вже третій сон побачить.

Мамі таке зовсім не подобається. Вона раніше клялася і божилася, що допомагатиме, сидітиме на лікарняних. Але раніше йшлося про інше. Передбачалося, що Дарина працюватиме на заводі до п’ятої, п’ятнадцять по п’ятій в садочку, а в пів шостій з дитиною вдома. У такому форматі маминої допомоги потрібно небагато.

А якщо дочка виїжджатиме о сьомій ранку і приходитиме о дев’ятій вечора, дитина буде на бабусі.

— Загалом батьки мені ультиматум поставили! – збентежено розповідає Дарина. – Мовляв, або ти йдеш на завод, куди тебе влаштували, або ніякої допомоги більше не буде! Якщо сама розумна і все можеш, давай сама. З’їжджай з дитиною та живи, як хочеш, нехай подруги тобі допомагають!

З’їхати з дитиною ніколи Дарина, звичайно, не може. Зараз у неї ні роботи, ні зарплати, сад поруч із будинком батьків, а значить, у далеко від міста. У київських садах на її доньку ніхто не чекає. Найняти няню за гроші Даша ось прямо зараз не потягне.

Слухати, що кажуть батьки, та робити, як вони вирішили?

Як вам ситуація? Що думаєте?