У Євгенії – чоловік і п’ятирічна дитина, а ще квартира, яку вони винаймають в оренду, що тягне з родини гроші, як порохотяг.

Поки Євгенія сиділа із сином у декреті, сім’ю утримував чоловік. Працював на важкій, нервовій, зненавидженій роботі в будівельній компанії – тільки заради грошей. Отримував дуже непогано, сім’я нічого не потребувала. Навіть на початковий внесок з іпотеки виходило відкладати, попри орендні платежі. Але за фінансовий добробут доводилося платити нервами, часом та здоров’ям.

Євгенія дуже шкодувала чоловіка. Постійно невиспаний, замотаний настільки, що важко дивитись – це ж куди годиться. У два з половиною роки Женя віддала сина в садок – лише для того, щоб мати можливість допомагати чоловіку.

Проте швидко з’ясувалося, що працювати на колишньому місці на повну силу з маленькою дитиною у Жені не виходить. По-перше, начальству дуже не подобалися часті лікарняні, а по-друге, раптово з’ясувалося, що година на дорогу в один кінець для мами що працює – це жах як багато. Закінчуючи робочий день о 17.30, Женя мчала як скажена в сад – і при цьому забирала дитину, що залишається найостаннішою під сумні зітхання вихователя – мовляв, а ми-то вас так вже чекаємо, так чекаємо, плачемо вже, від вікна не відходимо…

Тож незабаром Женя змінила місце праці.

Зарплата маленька, робота нудна і нецікава, ні про яку кар’єру та самореалізацію не йдеться, зате поруч з будинком, графік зручний та лікарняні без проблем. Щоправда, хворіти невигідно – не відпрацьовані дні майже не оплачуються. Але косо ніхто не дивиться, не дорікає – просто отримуєш стільки, скільки напрацював, от і все. І на няньку не треба витрачатися, краса. Женя і з саду дитину забирає сама, і під час хвороби сидить.  Поки дитина маленька, доведеться працювати тут, а там буде видно.

…І як тільки Євгенія влаштувалася, її чоловікові теж запропонували нове місце, треба ж так.

Просто роботу його мрії. За спеціальністю та за інтересами. Все життя він мріяв сюди й рвався. Єдиний мінус – невелика зарплатня. В три рази менша від попередньої.

Женю трохи збентежила така сума, звісно.  Але ж не в одних грошах щастя? У чоловіка прямо голос дзвенить від радості. До того ж з тією метою Женя і виходила на роботу сама, і дитину в садок віддали, власне, щоб дати чоловікові певну свободу. Декілька років він невтомно працював на сім’ю, має право тепер розслабитися.

Зрештою, така невелика зарплата – напевно, не назавжди. Він влаштується, зарекомендує себе – і роботодавець збільшить, зрозумівши, якого цінного співробітника придбав…

Ну і потім, як Женя могла заборонити чоловікові піти на такий крок?

Він доросла людина, робить те, що хоче. Радиться, звичайно, з дружиною, але рішення все одно приймає сам. Тому Жені залишилося лише підтримати чоловіка – що вона й зробила. Мовляв, усіх грошей не заробиш, здоров’я та роки життя потім не повернеш. Переходь! Якось прорвемося…

І ось уже два роки так живуть, працюють. Прориваються. Чоловік задоволений так, що й описати не можна. Він би й не їв, і не пив, а тільки працював би. Зарплату йому не збільшують, та він і не просить. Таке враження, що він ще дивується, що йому гроші дають за таке задоволення. Очі горять, готовий там бути щоденно. Звісно, ​​хто ж такому дивакові платитиме більше…

А Женя незадоволена. Вона вже на межі, якщо чесно. Весь побут на ній. Дитина з хворобами, їжа, прибирання, прання-прасування – та ще й своя робота, нудна і похмура.

Радості у житті взагалі немає – грошей рішуче не вистачає. Ледве виходить звести кінці з кінцями – це в тому випадку, коли дитина худо-бідно ходить в сад. Якщо ж хворіє – хоч вовком вий. А дитина маленька, хворіє часто. Зараз Женя сидить на черговому лікарняному та вже відчуває, що перед Новим роком отримає пшик. Значить знову жодних ялинок, подарунків, сюрпризів та гостей.

А чоловік ніби не бачить і не розуміє, що родина практично на межі злиднів.

І у Жені таке не вкладається у голові. Вона завжди вважала, що чоловік ПОВИНЕН принести в сім’ю мамонта, хоч розбитися, тим більше якщо є діти. Сама Женя росла в такій родині – тато в дев’яності кинув науку і пішов тяжко працювати. І ніколи ніхто не обговорював, як він себе при цьому відчував. Батьку й на думку не спадало скаржитися. Хіба міг він сидіти над пробірками у лабораторії, коли дружина та діти голодували?

Чому ж Женін чоловік особливо на цю тему не морочиться?

Як бути? Наполягати, щоб повертався на стару роботу й утримував сім’ю? Досить, відпочив, час і честь знати. Задоволення задоволенням, але робота має приносити гроші, перш за все. Особливо коли є дитина.

Або “ніхто нікому не винен”, чоловік і так утримував сім’ю, поки дитина була маленька, а тепер цілком має право пожити для себе? Дружина повинна стримати апетити й бути задоволеною тим, що є – чоловік не лежить на дивані, і то добре.

Що скажете?