Сніг упереміш з вітром летів поряд з маршруткою, іноді обганяючи її на коротких зупинках, і щойно відчинялися двері – закидав у салон чергову порцію холоду.

На зупинці у маршрутку сіли пара з дитиною. Шуміли, голосно, голосно обговорювали вчорашню вечірку. По салону став швидко поширюватися запах перегару. Одразу і не можна було помітити маленького хлопчика років 4-5, який забився в кут на єдине вільне місце і, не відриваючись, дивився у вікно.

На перед останній зупинці майже всі пасажири вийшли. Вийшла й пара, що всю дорогу то з’ясовувала стосунки, то обговорювала вчорашній вечір. У салоні залишилися дві жінки та хлопчик. Женька злякано розплющив очі від незрозумілої тиші й озирнувся. Матері з батьком не було у салоні.

Його дитячі великі очі стали все більше і більше.

-Чекайте! – закричав хлопчик і кинувся до дверей.

– На зупинці зупиню. Проспав чи що? – Запитав водій, поглядаючи в дзеркало заднього виду.

– Мене знову забули, – сумно відповів Женя. (Знову!).

На наступній зупинці хлопчик вибіг і кинувся до попередньої зупинки. Там нікого не було. Його ніхто не чекав. Женька озирнувся і поплентався до кінотеатру. Стояв на сходах і чекав він, мабуть, хвилин десять, доки не стало холодно.

– Хлопчику, а ти чий? – Запитала літня жінка, яка звернула на нього увагу.

– Велетнів, – відповів Женя.

– Ого, – зніяковіла жінка, – Прізвище у тебе знатне. А звати як?

Вона оглянула хлопця ще раз. Маленький, обличчя кругле, великі очі. Одягнений по сезону, тільки шапка трохи більша і немає рукавичок.

– Женя, – відповів хлопчик і попрямував тротуаром.

– Куди це ти Женя, батьки де?

– У маршрутці забули.

– Ось ти на. А куди ти йшов?

– У садок.

– Ходімо, любий, я тебе проведу, – жінка вчепилася в рукав хлопчика і не відпускала його. Але він і не чинив опір. Навпаки, тулився до жінки.

Дорогу з цієї зупинки Женя знав погано. Незабаром до них приєдналася ще одна жінка і, поговоривши з дитиною трохи, вони з’ясували, нарешті, як називається садок.

– Мішка! Мі-ш-ка – кричав Женя, наздоганяючи Олену із сином.

– Відстань, – відштовхував хлопчика Міша.

– Міша, – обсмикнула Оксана.

– Він мене дістає в садіку. Б’ється! – обурюючись, почав син.

– Не буду! – Женя не відпустив куртку сина.

Жінки навперебій стали питати Оксану, чи знаю вона хлопчика, почали розповідати, що його забули в маршрутці і його треба довести до садка.

Вони пішли разом. А ще кілька метрів до будівлі Оксана згадувала літо 2018 року. Коли після перед полуденком прийшла забирати сина з дитсадка, і йому загорнули в серветку коржик, щоб він з’їв удома. Женя наскочив на сина, забрав коржик і до рота.

Некерована дитина образила її сина, а Оксана стояла і не знала що робити, в такій ситуації. Розгубилася. Міша довго плакав тоді й коржиків більше не було, Оксана притискала сина до себе і бачила, як мінялося обличчя Жені. Він віддав би всі коржики світу, щоб його обійняли також.

Позбавлений материнського тепла, цей хлопчик просто лип до всіх. Якщо не виходило звернути увагу на себе, робив гидоти. А це завжди спрацьовувало. Його ненавиділи.

А потім у Женьки виявили педикульоз. Його поголили наголо. А всю групу закрили на карантин та дуже довго обробляли.

***

У кабінеті завідувачки було душно.

– Ні, ось ви мені скажіть, як жінка, як мати, хіба ж можна було залишити його на зупинці?

Завідувачка уважно слухала, смикаючи кінчик аркуша.

– Чому ви не викликаєте поліцію, нехай приїжджають і розуміються, опіку викликайте? – Запитувала друга жінка.

– Мати – одиначка, не вперше губиться Женя. Вже й в опіку зверталися й до інших інстанцій. Одна вона в нього, батько з’являється вкрай рідко, сім’я в нього інша. З бабусею живуть. На бабці все й тримається. Я поговорю з матір’ю ще раз і зберу збори.

Жінки трохи заспокоїлися і вийшли з кабінету, все ще невдоволено бурчачи.

А Оксана йшла додому і всю дорогу думала. Як? Як можна залишити дитину в маршрутці і піти без неї кудись. Може не згадати. Подзвонили бабусі. Мати спить. Сказала, що Женьку повела до саду. Вона навіть не пам’ятала, що…

До кінця того року мати не була позбавлена ​​батьківських прав, їй все давали й давали шанс. Вона періодично влаштовувалася працювати. Працювала місяць, потім звільнялася. Молода, здорова, приваблива жінка. Яка ситуація зараз Оксана не знає. Але оскільки бачить хлопчика періодично, значить – живе вдома.

І знаєте, як би погано це не звучало, Оксана була рада, коли його мати не мала грошей на дитячий садок. Величезний борг із минулого року вона закрила лише до листопада, і Женька не ходив кілька місяців. Решта дітей із задоволенням ходили до групи. Женька був покаранням. І його терпіли. Бити не можна, обзивати не можна. Його можна було лише ігнорувати, але ігнор розпалював у хлопчику злість та агресію.

Створювалися комісії, до хлопчика приходили лікарі, батьки писали заяви до всіх інстанцій, щоб хлопчика перевели з групи, але навесні всіх розпустили додому, і все скінчилося.

І радісно і плакати хочеться, як в анекдоті про їжачка, який їв кактус і плакав…