Максим жив удвох зі своєю бабусею. Ірина Володимирівна виховує онука з того моменту, як він народився. Рідна мати відмовилася від нього, віддавши бабусі

– Не виховала я тебе – сказала в спину дочці Ірина Володимирівна.

З того дня дівчина більше не з’являлась, а хлопчик ніколи не бачив своєї матері. Жили вони тяжко. Бабуся працювала вчителькою, гроші були.

Вона любила балувати онука різними солодощами, які купувала після роботи. Максим був добрим та вихованим хлопчиком, який у всьому допомагав своїй бабусі.

Коли Ірина Володимирівна пішла на пенсію, грошей не вистачало. Вона почала все менше купувати солодощі для онука. Максим усе помічав, але нічого не питав. Він розумів, що бабусі тяжко, вона не справляється.

Він знав, що зобов’язаний допомогти їй, щоб вони з нею нічого не потребували. Потай від неї Максим вирішив знайти роботу. Він пішов прямо на автомийку і почав благати, щоб його прийняли.

– Підрости, через рік тебе прийму – відповів директор.

Максим був мотивований, і весь рік готувався до роботи. Він почав займатися спортом, щоб за рік без проблем підіймати цебра з водою. Рік пролетів. Настав довгоочікуваний день, коли він знову міг йти на роботу.

– Допомагатимеш мити машини – сказав йому Андрій, який згодом став йому наставником та мудрим учителем.

Максим після уроків біг працювати. Він нікому про це не говорив, навіть бабусі, інакше вона почне переживати та заборонить ходити на роботу. Мити машини легко виходило, йому це дуже подобалося. Але найголовніше – він заробляв гроші.

Андрій захоплювався хлопчиком, який ніколи ні на що не скаржився та брав стільки грошей, скільки йому дають. Ірина Володимирівна зауважила, що в будинку почали з’являтися продукти, навіть солодощі.

– Любий мій, ти прогулюєш школу? – Здивувалася бабуся.

– Ні, я тепер працюю після уроків – зізнався хлопчик, який не хотів брехати рідній людині.

– Ти ж ще не виріс, навіщо ти позбавляєш себе дитинства? – Здивувалася вона.

– Я хочу тобі допомагати – гордо відповів онук.

– Твоя мама буде цим незадоволена – зненацька сказала бабуся.

– У мене немає мами! Я ніколи не прийму її! – закричав Максим.

Він не хотів бачити маму, яка покинула його. Максим знав, що не зможе її пробачити, тому навіть у думках не уявляв того дня, коли він прийме її. Хлопчик продовжував ходити на роботу, приховуючи це від усіх. Але одного разу його побачив однокласник.

– Я побачив, що ти працюєш там – сказав Микита.

– Не кажи нікому. Я маю заробляти заради бабусі – відповів Максим.

– Допоможи й мені туди влаштуватися. Будь ласка – попросив друг.

Максим повів свого друга до Андрія, який прийняв його. Тепер друзі працювали разом. Найчастіше туди приїжджали дорогі іномарки, які потрібно було акуратно мити. Завдяки таким клієнтам хлопці добре заробляли.

Коли туди влаштувався і Микита, Максим став заробляти вдвічі більше. Удвох було веселіше та цікавіше. Звісно, ​​у школі хлопчику ставало сумно. Він бачив, що його однолітки насолоджуються життям. Після школи вони йшли гуляти чи грали вдома у комп’ютер.

Вони нічого не потребували, у всіх була мама. Але на плечі Максима лягли певні труднощі, з якими хлопчина справлявся. Він не збирався здаватися хотів допомогти собі та бабусі, яка з кожним роком все важче пересувалася квартирою. Повернувшись після робочого дня, Максим побачив, що бабуся готує вечерю.

– Бабусь, не треба готувати, я сам все зроблю – сказав хлопчик.

-Що ти, мені не важко. Я хочу, щоб ти смачно поїв. Втомився на роботі? – Запитала Ірина Володимирівна.

– Не зовсім. Але хочу поїсти. Бабусь, ти не проти, що я працюю? – раптом спитав онук.

– Дорогий мій, я не проти цього. Я пишаюся тобою. Але хочу тебе попередити, щоб ти стерігся поганих людей. Багато хто користуватиметься тобою, поки ти даруватимеш їм своє добро. Будь обережним – сказала вона.

– Знаєш, Андрій мені також це сказав. Мені варто боятися людей? – уточнив він.

– Ні, не бійся. Але знай, що погані люди бувають. Вони чекають, коли ти зробиш помилку, щоб завдати тобі шкоди. Якщо з’ясується, що ти працюєш, то тебе можуть забрати до дитячого будинку – пояснила Ірина Володимирівна.

– Не хвилюйся, я обережний – сказав з усмішкою Максим.

На роботі Андрій підійшов до хлопчика і висловив своє захоплення за виконану роботу.

– За рік ти станеш справжнім чоловіком. Я бачу, як ти намагаєшся. Але знай, що життя не буває без випробувань. Люди робитимуть тобі погано. А ти не піддавайся. Бережи тих, хто любить тебе, – сказав Андрій.

– Дякую Вам – Максим посміхався.

Хлопчик не боявся цього світу. Напевно, він звик, що з дитинства справжній біль йому принесла найрідніша людина – рідна мама. Він був готовий до всього.

Якось після школи Максим, як завжди, вирушив на роботу. Чомусь він відчував дивні почуття. Йому було страшно. Хлопчик намагався не звертати на це уваги та відпрацював свою зміну. Вдома на нього чекала бабуся.

– Як ти себе почуваєш? – Запитав він.

– Чудово, а чому ти спитав? – усміхнулася Ірина Володимирівна.

– У мене дивні відчуття. Я навіть злякався, що тобі потрібна моя допомога, поспішив додому на годину раніше – Максим усміхнувся, бо побачив бабусю у доброму здоров’ї.

Однак, його не залишало це почуття до пізнього вечора. Чому його серце так стукає? Він поділився цим із бабусею. Вона була здивована.

– Мабуть, ти втомився. Ходімо, я нам чай зроблю – запропонувала вона.

Вони попрямували на кухню, як раптом у двері постукали. Бабуся та онук перезирнулися від подиву. Відчинивши двері, Ірина Володимирівна побачила перед собою свою дочку. Вона пройшла до коридору.

– Світлана! – Вигукнула бабуся.

– Так це я. Як ви? Максиме, ти так виріс, сину мій – з усмішкою сказала дівчина.

Максим стояв і аж ніяк не реагував. Він був вражений тим, як мама без жодного сумніву прийшла до них.

– Не обіймеш свою маму? – Запитала вона, дивлячись на сина.

Світлана чекала, що син побіжить до неї та міцно обійме.

– У мене немає мами! – закричав хлопчик.

– Як ти можеш так розмовляти зі мною? – Здивувалася дівчина.

– Іди туди, де була весь цей час! У мене немає мами – продовжував кричати хлопчик.

Максим виштовхав Світлану в під’їзд і зачинив двері. Бабуся стояла і витирала сльози з очей.

– Бабуся, не пускай її більше – крізь сльози сказав він.

Світлана більше не намагалася зв’язатися із сином. Максим не хотів приймати її у своє життя.