Поліна була молодою двадцятитрирічною дівчиною, яка мешкала зі своєю дочкою в однокімнатній квартирі. У 18 років вона стала мамою, а пізніше стало ясно, що Поліна хворіє.

Після цього Влад залишив свою сім’ю, не захотів жити із такими труднощами. Дівчина не сумувала, продовжувала жити заради своєї дочки. Звичайно, Яна відібрала всі мрії, порушила всі плани, проте Поліна не шкодувала ні про що, для неї дочка була сенсом життя.

Працювала дівчина з дому. Робота не приносила їй задоволення, натомість була гарна зарплатня. Цього вистачало на те, щоби забезпечити дочку. Яні було 5 років, вона з радістю ходила на танці, де її всі хвалили.

– Мамо, тебе викликають до школи танців – сказала дівчинка, підійшовши до мами.

– Ти щось наробила? – Здивувалася дівчина.

– Ні, сказали, щось важливе – відповіла Яна.

Щодня Поліна жила за розкладом. Спочатку треба було рано встати й відвезти доньку до садка. Потім купити продукти, приготувати обід, забрати доньку із садка, зробити з нею уроки, а потім відвезти на танці. Пізно ввечері вона звільнялася і сідала працювати вночі до світанку.

Спала Поліна по 3-4 години, цього мало. Також самопочуття часто підводило її. Ось і зараз, коли вона їхала з дочкою до школи танців, дівчина відчувала слабкість та запаморочення.

Лікарі нічого не могли зробити, казали, що треба берегти себе, тоді життя не буде коротким. Але як Поліна берегтиме себе, якщо вся відповідальність лягла на її плечі. От би хоч один день провести вдома та відпочити від усього. Не працювати. Виспатися. Але ні, не можна. Вже понад рік вона не дозволяла собі відпочивати.

До школи танців вони встигла, не спізнилися. Викладачка покликала Поліну до себе.

– Я хотіла з Вами поговорити. До нас приїжджав відомий танцюрист зі столиці, він дивився на наших дівчаток. Як у нього своя дуже відома школа у столиці. Йому сподобалася Яна, він запросив її вчитися у нього – сказала жінка.

– Неймовірно! Але це дорого, мабуть. Навряд чи ми потягнемо – сказала Поліна.

– Навчання для Яни буде безплатний. Це шанс на нове життя. Погоджуйтесь. Вона зможе їздити гастролями та заробляти. Тим більше у вас все погано зі здоров’ям, вам би себе поберегти. А дівчинка талановита, активна, здатна досягти багато чого – сказала викладачка.

– Спасибі вам! Тоді ми погодимося – радісно відповіла дівчина.

Жінка дала контакти до Олега. Поліна була в захваті, тепер наступив новий етап у їхньому житті – переїзд до Києва. Коли день добіг кінця, вони обговорювали з Яною свої плани.

– Ти хочеш туди? – Запитала дівчина.

– Звичайно, матуся – відповіла дівчинка.

Поліна взяла телефон. «Владе, мені хотілося б, щоб ти допоміг мені. Ми з Яною плануємо переїхати до Києва». Дівчина відправила голосове повідомлення та прибрала телефон. Усередині неї виникло хвилювання. Рік вона не бачила колишнього чоловіка. Їй не хотілося його турбувати, він просив забути його, але звертатись, якщо щось знадобиться.

– Я хотіла б поспілкуватися з татом – сказала Яна, побачивши, що мама відправила повідомлення батькові.

– Поспілкуєшся, не хвилюйся – втішила її мама.

Коли дівчинка вже спала, Поліна сіла працювати. Але раптом задзвенів телефон. Це дзвонив Влад.

– Ти переїжджаєш до Києва? – здивувався хлопець.

– Так. Яну покликали безплатно навчатися до відомої школи танців – сказала вона.

– Яке щастя. Я дуже радий – відповів Влад.

– Ти ж працюєш у компанії нерухомості, я хотіла б, щоб ти допоміг знайти квартиру поряд із цією школою. Адреса скину. Будь ласка. Гроші не потрібні, маю свої накопичені – попросила Поліна.

– Звісно. Вам все що завгодно. Я допоможу. Нарешті ви будете поряд. Я хотів би побачити Яну – сказав хлопець.

– Вона хотіла з тобою поспілкуватися, сумує за тобою – відповіла дівчина.

Вони ще трохи поспілкувалися та попрощалися. Вже за тиждень Влад знайшов відповідну квартиру за досить недорогу суму.

Поліна зібрала валізи, здала свою квартиру в оренду та поїхала разом із дочкою. Позаду вони залишили маленьке місто заради кар’єри Яни.

Столиця зустрічала чудовою сонячною погодою. Вони одразу вирушили до школи, де на них вже чекав власник.

– Я радий вас бачити! Ваша дочка дуже талановита. Повірте, вона стане зіркою, я все для цього зроблю – сказав чоловік.

Після загальних зборів з усіма дітьми, Поліна та Яна вирушили до своєї нової квартири. Вона була маленькою, всього 37 квадратних метрів, проте вміщала все найнеобхідніше. Було чисто, затишно, а найголовніше – від неї до школи було 15 хвилин ходьби.

Цілий тиждень дочка та мама насолоджувалися новим містом, прогулюючись у різних парках. Яна дуже хотіла до зоопарку, тому попросилася туди. Поліна з радістю погодилася сходити. Влад захотів приєднатися.

Як справжня родина, вони гуляли там кілька годин, розглядаючи кожен вольєр. Яна сяяла від щастя. Поліна присіла на лаву і намагалася прийти до тями. Запаморочення і нудота не давали їй спокою. Як їй хотілося теж радіти, як Яна, але було дуже погано.

– Тобі недобре? – Запитав Влад.

– Так.

Дуже погано – тихо відповіла Поліна, поки Яни не було поряд.

– Тобі треба обстежитись у лікарів тут – сказав він.

– Я вже сходила до них. Ніхто нічого не може зробити – сказала вона.

– Я хочу допомогти тобі. Ти впораєшся з цим – підтримав її Влад.

– Обіцяй мені, що якщо мене не стане, то ти не віддаси нашу дочку до притулку – крізь сльози сказала Поліна.

– Що ти таке кажеш! Все буде добре! Звісно, ​​не віддам, вона буде зі мною. Тим більше моя вже колишня дружина пішла від мене і забрала мою дочку. Заборонила спілкуватися з нею. Твоя Яна точно не залишиться одна – сказав він.

– Ти не говорив про це – здивувалася дівчина.

Після цього повернулася Яна. Вони всі разом вирішили піти в кафе та повечеряти, адже всі так втомилися після такої довгої прогулянки.

– Замовляйте, що забажаєте. Я оплачу, Поліна, не хвилюйся – сказав він.

Вони виглядали як справжня повноцінна родина. Поліна дивилася на Влада і думала про те, як було б чудово, якби вони знову спробували звести сім’ю. Але це малоймовірно.

Але зненацька, Влад почав розмову. Яна грала у спеціальному дитячому куточку, тому він вирішив скористатися цим.

– Я хотів би, щоб ми знову були разом. Поліна, я зрозумів, що дуже люблю тебе. Кожен день я шкодував, що залишив вас. Але я зрозумію, якщо ти відмовиш – сказав хлопець.

– Ти пішов, бо дізнався про мою хворобу. Я ж не вилікувалась. Чому ти хочеш бути зі мною? – здивувалася Поліна.

– Я любив і любитиму тільки тебе – сказав Влад.

Поліна посміхнулася. Вона так мріяла про сім’ю, а тепер це стало можливим. Вона погодилася, і вони взялися за руки. Яна зраділа, побачивши це здалеку. Вона поплескала в долоні, і мама з татом розсміялися.

Після цієї вечері Влад відвіз дівчат додому. Поліна та Яна піднялися до квартири. Самопочуття стало ще гіршим. Нудота не давала спокою. Увійшовши до квартири, Поліна впала на підлогу і почала кашляти.

Сльози пробилися з її очей, їй стало важко дихати. Здавалося, що вона ось-ось задихнеться. Яна дуже злякалася, вона не знала, як допомогти. Поліна лежала на підлозі. Яна почала дзвонити татові з маминого телефону.

– Тату! Мамі погано! Допоможи! – Кричала дівчинка в слухавку і плакала.

Влад ще не від’їхав від будинку, тому одразу ввійшов у під’їзд і побіг сходами нагору. Увійшовши до квартири, Влад зрозумів, що запізнився. Поліна лежала на підлозі.

Минув уже рік. Влад і Яна сиділи на балконі та обговорювали, як назвуть кошеня.

– Жаль, що мама його не бачить. Вона любила кішок, завжди обіцяла мені купити, коли ми переїдемо у велику квартиру – сказала Яна.

– Не хвилюйся, вона бачить. Просто ми її не бачимо – відповів батько й обійняв свою дочку.

Вони жили вдвох. Влад постійно згадував Поліну і плакав, адже він упустив своє справжнє кохання. Коли все налагодилося між ними, і вони вирішили бути разом, Поліна покинула його. Він не встиг. Натомість вони прожили разом останній щасливий день.

Влад не залишив своєї дочки, допомагав їй у всьому і возив на танці. Він дуже любив її. Яна була точною копією Поліни, навіть погляд був таким же. Дивлячись на неї, йому здавалося, що він бачить Поліну.

Яна добивалася успіхів у своїй школі та брала участь у виступах, де її завжди ставили вперед. Вона переживала втрату матері, їй допомагали дитячі психологи. Однак тепер вона продовжувала жити, не зачинялася в собі й танцювала.

Дівчина знала, що мама хотіла цього, тому продовжувала працювати з величезним бажанням.