Народжує через «не хочу»: «Ну якщо та вийшло, не аборт же робити!»
Олена завжди мріяла бути матір’ю великого сімейства.
Багато хто крутив пальцями біля скроні, коли Олена, тільки-но вийшовши заміж і ще не бувши навіть вагітною, розписувала принади багатодітності:
– Це ж чудово, велика родино! Весело, дружно, цікаво! Я так хочу мати багато дітей! Щонайменше п’ятеро! Старші стежитимуть за молодшими, разом гратимуть, ділитимуться всім, нікому не буде нудно!
– Так, нудно точно не буде, – зітхали “досвідчені” матері, які виховували вже одну-дві дітей. – Ти спочатку одну роди… Мабуть, тоді оптимізму зменшиться! Ти не уявляєш, що це таке! Тут з однією дитиною люди не знають часом, куди бігти, а ти – п’ятеро!.. Ти просто молода ще!
Втім, незабаром скептики були осоромлені.
Олена із чоловіком за сім років шлюбу один за одним народили трьох. Дівчинку та двох хлопчиків. Весело і невимушено, ретельно плануючи всі вагітності, щиро радіючи й чекаючи на появу кожного малюка. Хоча вже втретє Олена зіткнулася з явним нерозумінням оточуючих.
– Слухай, ну навіщо тобі це треба? – говорили всі, і родичі, і лікар у ЖК, і подруги, і випадково зустріті на вулиці знайомі. – У тебе ж, як на замовлення – і дівчинка, і хлопчик, чого тобі ще? Тільки-но двох підняла, доростила до моменту, коли вони стали ходити на своїх ногах, і знову?.. А може, це у вас випадково вийшло?
– Нічого не випадково! – незворушно відповіла Олена. – Ми планували та хотіли дитину! Це наше свідоме рішення!
Здивована реакція оточуючих Олена тільки бавила. Вона гордо йшла з великим животом, ведучи за руки двох дошкільнят, і з усмішкою ловила на собі “дивні” погляди. Те, що хтось їх не розуміє, Олену абсолютно не зачіпало. Не їхня справа. Нехай заздрять мовчки.
Однак, народивши й трохи виростивши третього, Олена раптом відчула, що втомилася – від дому, каструль, дитячих тем, спілкування.
Троє, зрозуміла Олена, їм цілком достатньо. Молодший у два роки пішов у садок, старший – у другий клас, а Олені запропонували чудову роботу.
– Знаєте, я вам відверто скажу, – сказав на співбесіді директор. – Беру вас тільки тому, що з трьома дітьми ви в декрет точно не підете. У вашому відділі двоє пішли зовсім недавно, прямо якась епідемія. Беремо людей, навчаємо, а вони йдуть. Сподіваюся, ця історія не про вас…
– Звісно, не про мене! – засміялася Олена. – Ну, який декрет! От щодо цього можете бути впевнені. Я вже в декретах насиділася. Буду працювати…
Олена з головою поринула в нове життя, яке виявилося неймовірно привабливим.
Нарешті свої власні зароблені гроші, спілкування з людьми, цікава робота, діти, що підросли, плани на відпустку… Приємний клопіт закрутив Олена настільки, що вона втратила пильність. І прийшла до тями лише тоді, коли тест знову, вже вчетверте, показав дві смужки.
Чоловік, почувши новини одягнувся пішов на пів години курити надвір. Явно не зрадів. Однак, подумавши, вирішили – якщо вже так вийшло, народжуватимемо. І ось вже тридцять тижнів Олена виношує свою четверту дитину, і цього разу абсолютно все інакше.
Зараз кожен косий погляд – як удар батогом. А поглядів вистачає, народ мало не в око крутить пальцем біля скроні. Мама плаче, ніби Олена не дитину зібралася народити, а у в’язницю на три роки сісти. Свекруха демонстративно не розмовляє, хоча її якась справа, здавалося б, її ніхто допомагати не просить. Проте вона все одно образилася.
На роботі був успіх – директор рвав і метал, кричав, що розжене всіх жінок і більше ніколи жодну не прийме. Звелів після декрету шукати собі інше місце. Колеги також відреагували неоднозначно.
Вчителька в школі у доньки подивилася якось не так, подруга невдало пожартувала, продавчиня в магазині нахамила саме Олені – все цього разу ранить якось особливо боляче.
І скрізь, скрізь ці квадратні очі: у поліклініці, на подвір’ї, на майданчику, у газетному кіоску.
– Ой, це все ваші, чи що? З глузду з’їхати! І ви ще на одного чекаєте! Чудово!.. Тааа, важко вам буде…
Олена навіть намагається з дому вкотре не виходити. Хоча це й безглуздо. Дитину потім все одно в кишеню не сховаєш.
Найнеприємніше – з чоловіком теж твориться щось недобре. Затримується на роботі, відмовчується, відводить очі, і всі ці розмови про те, що, мовляв, “як непросто вам буде” теж, мабуть, дістали до печінок. З чоловіком би поговорити – але Олена боїться. Не готова вона ще й від нього почути, що він втомився, даремно вони все це затіяли. Не кажучи вже про неприємніші новини.
До народження дитини залишилося півтора місяці, але щось далі, тим все гірше.
І жодної підтримки. Мовляв, а чого ти хотіла? Сама на це йшла. Народжувала – сама й справляйся, це ще квіточки, а ось що на тебе чекає попереду, ще подивишся…
Якось треба з цього ступору виходити, жити далі, народжувати, ростити дітей, знаходити в житті якийсь позитив, а то все в сірих тонах.
Як полюбити цю несподівану і небажану дитину, змиритися з ситуацією?
Що думаєте?