— …Ой, та я взагалі легка на підйом! – Розповідає двадцятип’ятирічна Ганна. – Жила на Сумщині, вищу освіту здобувала у Харкові, там же й працювати почала! Будувала кар’єру, часто їздила у відрядження по країні. Ось в одній із поїздок по роботі ми й познайомилися з Дімкою.

Дмитру тридцять один, він жив не далеко від Києва у маленькій однокімнатній квартирі, оформленій на його матір. Свого часу батьки Дмитра вклали гроші у кілька таких квартир. В одну з них кілька років тому пустили сина, інші здають в оренду.

– Закрутився у нас роман на відстані! – розповідає Ганна. – Переписувалися днями, зустрічались на вихідні, то Дімка до мене приїжджав, то я до нього. Зрештою, він запропонував мені переїхати до нього, жити разом.

Власне, в Харкові Ганну особливо нічого не тримало: квартира у неї була орендована, роботу в Києві дівчина знайшла миттю, ще й добре оплачувану. У Дмитра, до речі, теж зарплата була не маленька, вища за середню по столиці.

— Зібрала речі та переїхала! – розповідає Ганна.

І тут почалися проблеми.

– По-перше, дорога! – розповідає Ганна. – У Харкові я витрачала тридцять хвилин, щоб дістатися до роботи. Тут я їду і їду: година автобусом до метро, ​​потім на метро, ​​потім від метро пішки до офісу… Іду з дому о сьомій ранку і приходжу о восьмій вечора, куди таке годиться?.. По-друге, квартира нам дісталася з меблями та ремонтом від попередніх господарів. Ну, колись це, мабуть, мало гарний вигляд, але зараз минули роки. Щось не подобається мені цей стиль, та й взагалі відчувається, що цим користувалися чужі люди…

Ганна була впевнена, що в цій квартирі вони не затримуватимуться. Поживуть, поки накопичать на своє житло, а можливо, і зовсім переїдуть до Києва та орендують щось. Ну, неможливо стільки часу витрачати на дорогу! Тим більше, що орендувати квартиру в столиці молодим людям зарплата цілком дозволяє.

— Заїкнулася я про оренду – у відповідь отримала категоричне ні! – каже Ганна. – Дімка каже, навіщо платити за оренду, коли є безкоштовна квартира? Він на машині, виїжджає на роботу теж досить рано і стоїть у пробках, але на особистому автомобілі це все ж таки комфортніше, ніж на автобусі…

Втім, із тим, що стара квартира має поганий вигляд, Дмитро погодився.

— І тепер заговорив про те, що треба замінити кухню, купити вбудовану техніку, оновити гарнітур! – загинає пальці Ганна. – Після цього зайнятися спальнею, винести старі незручні шафи, поставити ліжко замість дивана, зробити полицю під телевізор та шафу для моїх речей. Природно, потрібні хороші та якісні меблі. Каже, ми тут живемо і нам має бути комфортно.

Щиро кажучи, Ганні це не сподобалося.

— Ну, я озвучила йому офіційну причину, чому я не в захваті! – розповідає Ганна. — Мовляв, мені далеко й незручно їздити громадським транспортом, місце мені не подобається, є бажання перебратися ближче до роботи, в ідеалі жити в місті, щоб не витрачати стільки часу на дорогу! Я не встигаю займатися прибирання, смачно готувати, бо приїжджаю пізно і немає ні на що сили…

Але є ще й друга причина, яку Аня пам’ятає і про яку не говорить. Ремонт квартири впирається у гроші. Наразі пара має загальний бюджет, не вираховують, хто купує продукти, а хто порошок для прання.

— Це виходить, що меблі та інші речі буде куплено і моїм коштом теж? – дивується Ганна. – У квартиру його матері, до якої ні я, ні навіть він не маємо жодного стосунку? Ми не одружені, пропозиції поки не було (хоча розмови йдуть), очікую отримати її на Новий рік. Він постійно говорить про сім’ю, що хоче весілля (за віком це ясно), я із меншим захопленням приймаю ці розмови, сама їх не заводжу. Хоча навіть якщо ми одружимося, квартира його мами природно, так і буде на ній…

Батьки Дмитра не перешкоджають його прагненню зробити ремонт, ніяк не лізуть у життя молодих, з радістю приймають в гості та спілкуються, але не нав’язуються. З інспекціями не приходять. Їхні слова – робіть так, як вам зручно, купуйте все, що хочете, старе дівайте куди хочете.

— У Дмитра хороша зарплата, і по бюджету це не вдарить, — розмірковує Ганна. — Та і я заробляю пристойно. Але сам факт того, що я своїми грошима вкладатимуся в зовсім чужу власність, мене бентежить. Він знає мою зарплату, це постійний оклад, який не передбачає доплат і премій, вкладати менше в бюджет і хитрувати я не можу.

Ганна вважає, що з чоловіком має бути краще, ніж без нього, тому, хоч і заробляє сама чимало, розраховує на різні подарунки.

— Зрештою, заради Дімки я кинула своє влаштоване життя в Харкові, переїхала до нього і чекаю віддачі, зокрема фінансової… Але думка про те, що замість спільних цілей гроші йдуть на меблі до квартири його батьків, мені якось не подобається. Я сама не маю ні метра у власності, тим більше в Києві, про свою безпеку теж треба думати. Мої батьки живуть далеко, фінансово допомогти мені не можуть, частку в батьківській квартирі я давно переписала на маму для можливого продажу. З іншого боку, зовсім не хочеться здатися меркантильною. Адже, можливо, ми скоро станемо родиною…

Натяки Ганни про те, що не потрібно вкладатися у квартиру, яка знаходиться в некомфортному місці, до успіху не призвели.

— Нам потрібно багато речей, яких зараз немає у квартирі, це полегшить наше ж спільне життя! — пояснює Дмитро, здається, щиро не розуміючи, чого Аня жаліється.

Що робити? Скандалити? Поділити бюджет чи просто розійтись?