— …Хай, каже, твій Данило влаштовується на роботу, бере іпотеку та з’їжджає вже від нас! – З обуренням у голосі розповідає сорокарічна Кіра розмову з чоловіком. – Він дорослий хлопець, йому двадцять років, двадцять один уже незабаром. Не хоче іпотеку – нехай знімає кімнату чи квартиру. Скільки ти його триматимеш у своєї спідниці?

…Кіра у шлюбі десять років, у них із чоловіком Максимом дев’ятирічний син, і є ще старший, Данило, якого Кіра народила у свої дев’ятнадцять. А пів року тому несподівано з’ясувалося, що у їхній родині буде ще одна дитина.

Чесно кажучи, Кіра сумнівалася – а чи треба народжувати третю дитину в її роки.  Але чоловік про аборт і думати заборонив, та й лікар сказав, що все буде добре. Сказала, що зараз дуже багато вікових матусь, та й сорок років – не такий уже й вік. Здоров’я дозволяє, то чому б не народити, якщо доля посилає такий подарунок?

Кіра заспокоїлася і чекає на малюка, цього разу їм обіцяють дівчинку.

– Чоловік дуже радий! – розповідає Кіра. – Він взагалі завжди про доньку мріяв. Хоч і народженню сина було радий дев’ять років тому! Займався ним, допомагав, ночами вставав навіть. І зараз вони з Іванком найкращі друзі…

– Хм. А з Данилом як зі старшим?

– Та теж нормально! – каже Кіра. – Хоча особливо він старшим, звичайно, не займався, ми побралися, коли Данилу десять років вже було. Майже підліток. Любові у них якось не виникло, але й ворожнечі теж немає. Добрі стосунки. Максим Данила не ображає, і грошей на нього ніколи не шкодував. Подарунки добрі дарував на дні народження, у відпустки возив. У Данила зі здоров’ям проблеми серйозні були, то вітчим його і по лікарях возив, і гроші давав на лікування.

У дитячому віці хлопцю діагностували епілепсію, яку титанічними зусиллями Кіри вдалося приборкати й пригальмувати. Данило закінчив дев’ять класів, склав іспити, вступив до будівельного коледжу, рік тому вже й диплом отримав. При цьому на роботу влаштовуватись не поспішає. Сидить удома, отримує пенсію – Данило має групу інвалідності, і армія йому не загрожує.

І не сказати, що він не намагається влаштуватись – намагається, але не особливо активно. Пенсії сину вистачає не лише на шматок хліба, а й на піцу та шаурму. Якщо він вийде на офіційну роботу, доплату з нього знімуть, тож влаштовуватись «куди попало» на мінімалку хлопцю немає жодного резону.

Тому у вакансіях копається – багато не підходить.

Кіра й сама не наполягає на тому, щоб син якось працевлаштовувався. В принципі, працювати він зможе, мабуть, але її душа болить за хлопця. У зв’язку з діагнозом у Дані купа обмежень у житті. Йому не можна курити, переохолоджуватися, перегріватися, хворіти з температурою, їздити велосипедом, водити машину, сильно втомлюватися фізично і робити купу інших речей.

Звичайно, нападів не було вже давно, але, жінка все рівно боїться.

— І що він так і житиме з нами? – заявив днями Кірі чоловік, і їй просто ніяково.

Живуть вони у досить великій трикімнатній квартирі. Квартира загальна, куплена у шлюбі, доплачують за неї іпотеку, залишилося платити зовсім небагато, менш як рік.

Одна кімната у квартирі Данила, друга – Івана, спільного сина Кіри з Максимом. У третій кімнаті – спальня подружжя, і спочатку, звісно, ​​житиме новонароджене маля.

Поки маленька дитина не була в планах начебто і проблеми не було. Ну, сидів Данило у своїй маленькій кімнаті, нікому не заважав. А тепер кімната потрібна, чи знадобиться за рік-півтора – для доньки. Не підселяти ж малечу до Івана, який, по-перше, хлопчик, по-друге, майже підліток.

– І ось Максим заявив – мовляв, твій Данило вже дорослий, все, вистачить, нехай звільняє приміщення, до скільки років ти його біля своєї спідниці тримати зібралася! – переказує розмову із чоловіком Кіра. – Типу, він повинен йти й сам собі заробляти на квартиру та їжу, як усі нормальні люди! Досить йому вже сподіватися на маму, дитинство скінчилося! Нехай влаштовується на роботу, не може за фахом – вантажником нехай йде! Ми його тримаємо у себе, і цим надаємо йому ведмежу послугу, не даємо стати на ноги!

На аргументи про діагноз хлопця Максим тільки махає рукою – а хто зараз здоровий? Усі хворі, і всі працюють хто де може. Не може Данило вагони вантажити – нехай розчини місить та плитку кладе. Кур’єром, або сторожем працює. Завжди є альтернатива. А вдома сидіти дорослому мужику, з діагнозом чи без, не можна…

Виганяти сина з дому Кіра не хоче категорично – хлопець приймає ліки, і за цим треба дивитись. Та й взагалі, як такі розмови можливі?

А ви вважаєте, нормально це, вигнати інваліда з дому, бо вітчиму потрібна кімната? Може, й справді треба вселяти хлопця,  нема чого шкодувати себе і чекати поблажливості? Вітчим правий, треба поводитися з ним, як зі здоровим, щоб був толк?

Що думаєте?