Подружжя допомогло сироті на заправці. Але хто б міг подумати, що їхній подарунок так змінить його життя

Галина разом зі своїм чоловіком Павлом познайомилися коли ще були студентами, не роздумуючи зіграли весілля, а після закінчення інституту за розподілом попали на схід країни. Але молодят це не лякало.

Після прибуття їм дали велику затишну квартиру та все необхідне для проживання. Робота була важка. Та й не місто це було зовсім, а селище, яке швидко розвивалося.

Подружжя щороку їздило у відпустку. Подорожували переважно автомобілем.

В одну з таких поїздок у відпустку Галина та Павло зупинилися біля автозаправки. Потрібно було дозаправити автомобіль та купити дещо з їжі.

Раптом увагу чоловік привернув хлопчик років 7-8-ми. Який допомагав проїжджим протерти скло чи дзеркала. У принципі нікому його робота не була потрібна, але він хотів заробити і йому не відмовляли.

Коли хлопчик наблизився до машини подружжя, Павло звернувся до дружини:

– Галь, сходи купи щось поїсти й солодкого.

А сам обернувся до хлопчика і спитав, як його звати.

– Вася – збентежено відповів малюк.

– А де твої батьки?- запитав чоловік.

Хлопчик відвернувся і замовк. А Павло вирішив поки що не наполягати.

Дружина повернулася принесла їжі, солодку воду та морозиво. Чоловік запросив хлопчика пообідати. Вони трохи від’їхали й Галя накрила імпровізований стіл. Дитина з блискучими очима жадібно накинулася на їжу.

– Дякую, я так смачно поїв — сказав хлопчик доїдаючи булку.

– А тепер розповідай, звідки ти такий узявся, де твої батьки? – сказав чоловік

Дитина розслабилася і почала свою сумну розповідь.

Скільки він себе пам’ятає мати постійно пила, а потім привела до будинку страшного чоловіка і сказала, що тепер це його батько. Він часто лаявся і підіймав руку без нагоди. Взимку було тяжко, не було одягу, доводилося ночувати в сараї часто.

А незабаром Вася почув, що поряд із селом збудували гарну нову заправку з кафе.

Там він надіявся що йому хтось дасть поїсти.

Якось один солідний чоловік сказав: “Хлопчик, протри мені шибки, я тобі грошей дам і їжі куплю”

Хлопчик із радістю погодився, так і розпочав свою трудову діяльність.

Він вставав рано-вранці, виконував прохання водіїв і отримував свої невеликі гроші. А ввечері йшов у свій сарай втомлений, але шалено щасливий.

Якось повернувшись додому хлопчик дізнався, що його мами не стало. Тоді вітчим почав один жити в будинку, і хлопчик все більше не хотів приходити додому. Це він боявся що вітчим дізнається, що він тут працює і забере його гроші.

Галина витирала сльози, слухаючи історію Васі. А Павло похмуро мовчав.

– А скільки тобі років?  – спитав Павло.

– Вісім

– А до школи ти не ходиш?

– У мене для школи нічого немає, і купити нема кому. – відповів хлопчик.

– Значить так, нам зараз потрібно їхати, але через місяць ми їхатимемо назад, ми купимо тобі все що потрібно для школи, і багато одягу і все привеземо. Домовилися? – сказав Павло.

– Звичайно! Я вас дуже чекатиму. – Хлопчик широко та щасливо посміхнувся

Подружжя тепло попрощалося з хлопчиком, дали гроші й поїхали.

Через місяць накупивши одягу, різних речей, шкільного приладдя та гостинців подружжя поверталося додому. Подружжя з нетерпінням чекало на зустріч з дитиною.

Побачивши знайому заправку, вони заїхали, але дитини ніде не було. Тоді вони підійшли до прибиральниці й спитали про Васю. Вона сказала, що він 2 тижні вже не з’являвся, кудись зник. Гостинці вони залишили, попросили передати хлопчику, якщо він прийде. Усі з розумінням поставилися до подружжя та пообіцяли що речі дочекаються Васю.

Дорогою додому Галина не припиняла плакати, адже заправка була для хлопчика як будинок, куди він міг подітися. Подружжя дуже шкодувало, що одразу не забрали Васечку.

З того часу минуло 10 років, щороку коли подружжя їхало у відпустку, заглядало на заправку, сподіваючись побачити свого знайомого.

Того року вони знову поїхали у відпустку машиною, зупинилися на заправці. Галя подивилася на кафе із примарною надією побачити знайому худеньку фігурку дитини, хоч і розуміла, що їй зараз близько 19 років.

Раптом до кафе під’їхав позашляховик і з нього вийшов привабливий молодий хлопець, добре одягнений.

– Павле, дивись! Це ж Вася! – Вигукнула Галя.

– Та ні, Галя, тобі здалося, цього не може бути, – сказав чоловік.

Але жінка не чула чоловіка і крикнула молодому хлопцю. Він зупинився, обернувся і в очах промайнуло раптове впізнання.

– Тітка Галя, дядьку Паша! Я дуже радий вас бачити! – молодик підійшов до подружжя і міцно їх обійняв.

Галина плакала і відчувала неймовірне полегшення, ніби всі ці 10 років несла на своїх плечах важкий тягар, а тепер його скинула.

– Куди ж ти тоді зник? – спитав Павло.

– Так сьогодні моя черга вас пригощати, ходімо в кафе – сказав Вася.

Подружжя здивовано покірно пішло за хлопцем.

– Люба Сергіївно, у мене сьогодні гості. Накрийте нам, будь ласка, стіл у кабінеті, – крикнув Кухарю Васі.

– Звичайно Вася, зробимо все в кращому вигляді! – відповіла кухар.

Коли стіл накрило подружжя з нетерпінням чекало розповіді Васі, як у нього склалася доля.

Виявилося, після того, як вони поїхали хлопчик повернувся додому і вітчим сильно побив його. Сусіди викликали швидку, а ті поліцію. Вітчима засудили, а його забрали до дитбудинку. Але хлопчик звик до вільного життя і втік на заправку. Коли отримав подарунки та гостинці був найщасливішим. Нарешті він мав одяг, і він міг піти до школи.

Директор автозаправки виявляється помітив, що хлопчик зник, і коли повернувся, сказав, що він уже став частиною заправки. І запропонував стати його опікуном. Хлопчик із радістю погодився.

Директор із дружиною полюбили хлопця як рідного.

Отак і склалася його подальша доля.

– Як же я рада, що ти добре влаштувався – сказала Галина.

– Згоден, ми турбувалися про тебе. Жаліли що не забрали тоді.-Сказав Паша.

– Тітка Галь, дядько Паш, обіцяйте що приїдете на моє весілля – сказав Вася.

– Домовилися! – відповів Паша.

Вони тепло попрощалися і подружжя поїхало у відпустку. Вони їхали мовчки, згадуючи худу постать хлопчика, що миє автомобілі й були шалено щасливі за Васю.