— …Ось не буду за прикладами далеко ходити – два тижні тому мене з дачі забирав! – розповідає про зятя п’ятдесяти дев’ятирічна Віра Максимівна. – Речей багато, звичайно, якби було мало я б не просила допомоги, сама б все притягла, але тут ніяк… Дочці подзвонила, питаю, Андрій твій зможе приїхати? Сказала, що не знає і запитає. І як ти думаєш? Вона тиждень питала! Зрештою, я вже сама йому зателефонувала, кажу, Андрійко, так і так, вибач, але сама я не впораюся. У мене шість великих сумок, два рюкзаки, банки з огірками, ще дещо.

— І що в кінці? Погодився?

— Ну… не відмовився, та й то добре! Хоча, звісно, ​​погодився без захоплення. З незадоволеною міною на обличчі приїхав… Звичайно, виїхав у суботу пізно, у всі пробки попав, ще й через це на нервах весь… А я йому винна, чи що? Виїхав би о шостій ранку, о восьмій був би вже на місці. Я ще попросила воду допомогти злити, вікна закрити як слід, інструменти перенести – ну, по дрібниці! Для тридцятирічного чоловіка справ на пів години. Так він такий незадоволений був, що це просто жах.

Абияк завантажили багаж у машину, Андрій був похмурий, як хмара. По дорозі назад вони знову потрапили в пробку, до міста приїхали, коли вже сутеніло.

— Довіз мене до під’їзду, втягнув із багажника сумки, на лавочку поставив! – продовжує розповідь про свій переїзд Віра Максимівна. – І каже мені – ну все, я поїхав. Я йому почекай, а ти хіба не допоможеш мені все це підняти у квартиру? А він мені – а я вам що, вантажник, чи що? Скажіть дякую, що з дачі привіз! Сів у машину і поїхав! Ні, ну взагалі – взяв і кинув мене біля під’їзду з купою сумок! Це як?

— А у вас, здається, ще й будинок без ліфта? І чи живете ви на четвертому поверсі?

— Так от у тому й річ! Я взагалі шокована, такої «допомоги» не чекала. Що робити, понесла все потихеньку в під’їзд, сама там по одній сумці несла вгору. Сусідка визирнула, побачила це все, пожаліла мене, онука відправила допомагати, але пізно вже, спину я собі таки зірвала. Тиждень потім лежала вдома. Дочці подзвонила, сказала, я твого Андрія більше в житті ні про що не попрошу, і тебе теж – й поклала слухавку. Це було два тижні тому, з того часу ніхто мені навіть не подзвонив – хоча б дізнатися, жива я взагалі чи ні…

…Дача у житті Віри Максимівни з’явилася нещодавно. Три роки тому жінка вийшла на пенсію… Точніше сказати, навіть не вийшла, а, як то кажуть, проводили: місце її сподобалося комусь із начальства, яке вирішувало на той момент проблему влаштування коханої дитини після інституту. Довелося Вірі Максимівні поступитися дорогою молодим.

Робити вдома було нічого, онуків у Віри Максимівни поки немає, іншу роботу знайти вона не змогла, і купила дачу: маленький будиночок із занедбаним городом. Роботи там, звісно, ​​було багато.

– Досвідчені подруги тільки охали й крутили пальцями біля скроні – ти з глузду з’їхала, навіщо це тобі треба, ти не впораєшся, без чоловіка одній дуже важко. А я все життя мріяла про дачу. Але раніше особливо не було коли цим займатися, а зараз ось, на пенсії, саме те. Тим більше я думала, що зять допомагатиме. У сватів дача, хваляться, що Андрій з батьком там своїми руками й то збудували, і це влаштували! Я, звичайно, не думала, що Андрій буде на моїй дачі постійно робити, але зрідка, кілька разів на сезон, приїхати й допомогти – не складно ж?

Те, що Андрій не буде допомагати Віра Максимівна зрозуміла досить швидко. Справлятись довелося самій. Віра Максимівна найняла трактор, переорала город, засіяла газонною травою, залишила лише кілька грядок. З будиночка вивезла мотлох, щось відмила, щось пофарбувала, що могла, підремонтувала, кілька разів кликала доброго сусіда на допомогу, кілька разів на сезон, як не крути, на важкі роботи, які вже не під силу, доводиться наймати людей.

— Зятя просити – собі дорожче! – розповідає Віра Максимівна. – Він не відмовляється, приїжджає. Але починає тягнути, відкладати, виправдовуватись. До матері на допомогу мотається, як годинник, хоча там і сват живий-здоровий, і сестра Андрія з чоловіком. А я одна! І допомогти нема кому!

— Ну як нема кому, приїжджає ж.

— Приїжджає, але з такою незадоволеною міною що важко дивитись! Начебто просто неймовірну послугу надає. Вічно бігом, завжди поспішає. Якщо щось починає, то не закінчує, або робить абияк. Сил вже немає ніяких!

Віра Максимівна ображається на зятя – вона вже рідко, щось просить, звертається в крайніх випадках, як от, наприклад, з переїздом. Ніхто не просить приїжджати щотижня, працювати на грядках, переносити добрива, косити газон. Для своїх батьків Андрій робить набагато більше, і не обурюється.

А перед Вірою Максимівною мало того, що постійно жаліється – то ось ще й кинув її на півдорозі, з сумками, добре що хоч біля під’їзду, а не в чистому полі.

А може, зять і справді не повинен був допомагати? Попросили привезти сумки, він привіз, а нести  їх у квартиру не захотів, його право? Вірі Максимівні ображатися нема чого?

Як вам ситуація? Що думаєте?