Проходячи по вулиці, жінка раптом почула знайомий голос, вона не могла повірити в те, що зустріла саме його

– Ну, от і все, Настя, – пригладжуючи волосся, що збилося під кепкою, сказав Ігор, сідаючи на валізи.

– Булочок у дорогу вранці напекла, яєць зварила, – простягала пакет дружина.

Іван дивився на неї й думав:

“От і все, закінчилося наше сімейне життя, а воно речі допомогла зібрати і їжу зготувала”.

Він стиснув сильніше зуби й мовчки простяг руку. Не думав, що так мирно розлучаться. Прикипів Олег до цієї жінки. Вісім років йшли вони пліч-о-пліч, та й не інша жінка стала причиною розлучення, а наука.

Спочатку Настя до сміливого рішення чоловіка переїхати з села до столиці  не звернула уваги. Але у нього було те, що поставило між подружжям стіну.

Іван відкрив лист й подав дружині.

“…Запрошуємо…. зможете реалізувати свої напрацювання… дисертація… кімната в гуртожитку є…”, – швидко читала вона, а потім перелякано сіла на табуретку і подивилася на чоловіка.

У молодості всіх дівчат, що вилися біля нього, це дев’ятнадцятирічна дівчинка розігнала відразу і не підпускала нікого, а тут таке

Іван приїхав до сюди після інституту з розподілу, виріс у в поселенні й повернувся в таке саме село в тому ж районі. Ветеринари в таких місцях завжди були нарозхват, і виписували їх із великих центрів лише кілька разів на місяць, а тут свій, та й на місці.

Настя йому одразу сподобалася. Красунею не була, ні. Але душа така чиста і прекрасна, що все затьмарила. Любила, всю себе в другій половині віддавала і навіть більше.

До всього нового новаторського ставилася трохи з недовірою та переляком навіть, побоювалася чи що. Але разом із ветеринаром завжди й у вогонь, і у воду, от і прикипіли один до одного.

Весілля зіграли. Все як у людей. Добре жили. Дітей, щоправда, не мали, але вони не переживали сильно. Роботи багато, з самого ранку до пізньої ночі. На виховання когось часу нема.

А ночами Іван писав спостереження, висновки. А потім зібрав їх і відправив до якогось Міністерства. Відповідь не змусила чекати.

– Збирайся, ми їдемо в Києва! – радів чоловік.

– Їдь, я тримати не буду, раз тягне заважати не буду.

– Ти що. Настя. Як же я без тебе?

– А що мені там робити без батьків моїх, старі вони, потрібна допомога; Я стільки років у місцю поклала, не можу взяти та залишити все. Та й не міська я, не люблю галас. Ні, Іване, давай краще розлучимось, щоб ти не був зв’язаний відносинами.

Чоловік побілів від такого, не чекав, що до розлучення дійде. Цілий тиждень ходив похмурий і не спілкувався з дружиною. Настя почала перша розмову:

– Іване, ну що ти себе і мене мучить. Вирішив – їдь, я не хочу тобі життя псувати.

Чоловік глибоко зітхнув, протер одну єдину зморшку, що утворилася на лобі, і відповів:

– Є одне прохання. Залишмося друзями. Я розумію, що треба і тобі жити дати, не буду заважати твоїм намірам. Хочу бути чесним. Не будеш сумувати. Давай я писати буду?

– Ти не матимеш на це часу. Відправляй раз у рік на Різдво, мені цього буде достатньо.

Іван посміхався, дивлячись на дружину. Йому від цієї розмови стало водночас і легко і сумно. Але бажання дати іншим те, що скупчилося в його голові, все пересилило. Бути потрібним суспільству – для нього було найважливішим.

Вони довго стояли, обнявшись, ніби хотіли сил і тепла один одному якнайбільше віддати. Не хотіли прощатися й слухали стукіт сердець.

Двадцять років вони не бачились.

До одного моменту

– Настя! – закричав чоловік, розмахуючи руками.

– Іван! – Вигукнула жінка і простягла руки.

– Ось так зустріч. У Києві, не чекав, не чекав, – схвильовано твердив він, відводячи до краю тротуару Настю.

– Я з сином. Ми поступати приїхали, готель шукаємо, адреса дивна якась, подивися, – вказуючи на зніяковілого юнака, пояснювала вона, дістаючи папірець з кишені пальта.

– Тоді давайте до мене, без питань! – Іван притискав її до себе, як далеку родичку, найдорожчого гостя.

– І тобі привіт, – простягав він руку юнакові.

Жінка зніяковіла, але слухняно пішла за чоловіком, який схопив валізи. Таким знайомим їй, але змужнілим і рішучим, здався їй цей колишній чоловік.

– Ганно, зустрічай гостей. Це Настя з сином, моя перша дружина, – репетував у передпокої Іван, скидаючи чоботи.

– Тихіше, у нас гості, я попереджала.

– І ми зайвими не будемо якраз до столу. Роздягайтесь і руки мити, терміново, – звернувся господар квартири до гостей, яких привів.

– Вечір добрий, товариші! – відчиняючи дві вузькі двері у вітальню, вигукнув Іван, потираючи руки.

– Це мої дуже добрі знайомі з села, – погляд Івана завмер на дружині.

Та була явно незадоволеним гостям, яких вона не знала. Але столові прилади та тарілки зараз же з’явилися за спільним столом, як і додаткові стільці.

Настя мала рацію понад двадцять років тому. Їй це все чуже: тарілки з розписом, купа виделок та серветки. Незатишно, з ноткою зарозумілості, поглядала Ганна на ту, про яку постійно згадував її чоловік і часто порівнював. І Насті було ніяково взяти вилку. Вона зробила пару ковтків води й поклала руки на коліна.

Вже за північ всі почали розходитися. Анна чекала, що Настя з сином теж підуть, але Іван вказав на далеку кімнату, яка була пусткою, і дав вказівки дружині постелити гостям там.

Таким жорстким Настя ніколи не бачила колишнього чоловіка. Що вимагає абсолютного підпорядкування.

– Можна я Петру допоможу, ти ж не проти? – м’яко поцікавився Іван, коли проводжав гостей до кімнати.

Слово своє Іван дотримав і після вступу до університету всіляко підтримував сина своєї колишньої дружини, який, втім, сам тягнувся до знань.

Настя раділа, що все так добре у її Івана склалося. Кандидат наук. Вона просто раділа за свого колишнього чоловіка, якого завжди вважала своїм. І не жаліла, що відпустила, бо кохала і бажала кращого життя для нього

Іван своєю чергою все життя дуже ніжно ​​і з особливою повагою згадував свою першу дружину. Він шкодував, що покину її в селі. Але життя йде і ніколи не знаєш куди воно тебе приведе.