На вулиці світило сонце. Лежав мороз. Була вже середина зими.

Антоніна Іванівна поверталася додому із величезними сумками. Вона ходила на ринок, який знаходився в трьох кварталах від її будинку, тому що там було набагато дешевше, ніж у супермаркеті, її маленька пенсія не дозволяла їй закуповуватися там. Тому, раз на тиждень, Антоніна Іванівна ходила закуповуватись на ринок і тягла важкі сумки додому.

– Залишилося ще два квартали – міркувала вона – Потрібно сісти десь відпочити й випити ліки.

Вона йшла повільно вздовж дороги й шукала лавку. Але навколо були лише вітрини гарних і дорогих магазинів, тому вона зневірилася знайти собі притулок.

– Зараз пройду ще трохи й обов’язково щось знайду.

Неподалік вона помітила вітрину хутряної крамниці, яка мала велике підвіконня.

– Ось тут і зупинюся – подумала старенька і вирушила до вітрини.

Розмістившись на ній, вона почала шукати в гаманці таблетки.

– Знайшла. Запити б чимось – подумала вона і постукала у вікно – Думаю, дівчатка мені не відмовлять.

Тут із дверей вибігла жінка і почала кричати на стареньку.

– Люба, дай, будь ласка, склянку води, мені таблетки треба запитати – попросила Антоніна Іванівна.

Жінка, почувши її слова, почала ще дужче істерити.

– Що ви собі дозволяєте? Ану йдіть звідси! Ви нам зіпсували все скло – крикнула жінка і зачинили двері магазину.

Бабуся все ж таки сподівалася, що їй винесуть склянку води, адже вона не так багато просила, але ніхто не виходив.

Тоді Антоніна Іванівна зібрала всі свої сили та підійшла до дверей. Відчинивши їх, вона звернулася до першої найближчої дівчини:

– Доню, дай, будь ласка, склянку води.

– Вам що, не зрозуміло пояснили? – Відповіла Марія – Ви нам всіх покупців розлякаєте! Йдіть!

Антоніна Іванівна нічого не відповівши, зачинила за собою двері і попрямувала до своїх сумок, які залишила біля підвіконня.

Вона чула, як у магазині голосно сміялися з неї.

Бабуся була дуже схвильована тим, що сталося, і хотіла швидше піти звідси.

Вона почала підіймати свої важкі сумки, але одна ручка пакета порвалася. Вона ледве як взяла сумку на руки й помчала швидше додому. Біля під’їзду її будинку була лава, на яку вона й сіла. Трохи перепочивши, вона намагалась встати, але тут же завалилася набік.

Дівчатка в магазині тим часом обідали й мило спілкувалися одна з одною. Але тут їхню увагу привернув звук сирени швидкої допомоги. Вони схопились і виглянули на вулицю де побачили, як машина швидкої допомоги намагалася заїхати у вузький провулок. Тоді лікарі вийшли з машини й попрямували у двір. Вони несли когось на ношах. За ними бігла дівчинка вся в сльозах. Тут з нош упав чобіт, дівчинка підняла його і міцно притулила до грудей.

– Невже вона померла? – приголомшено промовила Марія.

– Хто? – Запитували її інші дівчата.

— Це та бабуся, що просила у нас склянку води, — відповіла Марія.

Марія готувала вечерю, але думки її були тільки про цю бабусю.

– Невже трапилось найгірше – думала дівчина. – І хто була та маленька дівчинка?

Раптом з її рук упала тарілка.

– Що з тобою, Маша? – Запитав її чоловік.

Маша розплакалася і розповіла Вікторові, що сталося. Вираз його обличчя змінився.

– Коли ти стала такою злою? Я полюбив зовсім іншу Машу, добру, чуйну. Я сьогодні чув від Петра, що Антоніна Іванівна померла, але й подумати не міг, що в цьому винна ти. А ти подумала про те, що буде з її онукою? – сказав чоловік і пішов до іншої кімнати.

Ставлення Віктора до дружини змінилося, він почав уникати її.

Весь тиждень Маша ходила, як у воду опущена. Вона не могла ні про що думати окрім цієї дівчинки. Вона вже хотіла удочерити її, але боялася заговорити про це з чоловіком.

– Совість зовсім не мучить? – спитав її якось Віктор.

– А як звати ту дівчинку? – Тільки запитала Маша.

– Настя. Вона зараз у дитячому будинку.

– А де ж у неї батьки? – поцікавилася дівчина.

– Її Мама зникла 4 роки тому, і, крім бабусі, у неї нікого не було.

– Може, ми візьмемо дівчинку до нас? – Запитала Маша.

Після цих слів погляд чоловіка змінився, Маша прочитала у його очах повагу.

Минуло три місяці, поки Маша з Віктором збирали всі Документи, щоб вдочерити дівчинку.

Марія стояла в коридорі дитячого будинку і чекала Настю. Вона дуже нервувалась і їй було навіть трохи страшно.

– А як вона мене прийме? Та й чи захоче взагалі їхати з нами? – міркувала дівчина.

Її роздуми перервав звук кроків, що наближалися. Двері відчинилися і вибігла Настя.

– Мамо, матусю. Бабуся мені казала, що ти обов’язково повернешся. Чому тебе не було так довго? – міцно обіймаючи Машу радісно вимовила дівчинка.

– У мене були справи, але ось я повернулася і більше тебе не кину – втираючи сльози сказала Маша – Ходімо, я познайомлю тебе з дуже гарним дядьком, який стане твоїм татом.

Вони взялися за руки та й пішли до виходу.

– Мамо, а ми купимо пухнасте кошеня?

– Так, звичайно, бабуся мені писала. Купимо найпухнастішого – сказала Маша і ніжно поцілувала Настю.