— …Я подивилася потім в інтернеті, скільки цей ляльковий візок коштує, мало не впав взагалі, у нас справжній для дитини був дешевшим! – розповідає тридцятирічна Людмила. – Звичайно, донька вчепилася в неї двома руками, не відбирати ж… Я свекрусі говорю, звідки це взагалі? А вона – це, каже, твоя мама привезла внучці. І завела знову свою шарманку – годі вже дутися, миріться давайте, не діло це, роками не спілкуватися з матір’ю! На неї ображатися не можна.

…З матір’ю стосунки у Людмили завжди були непрості.

— Я не бажана дитина, яка зіпсувала їй життя у двадцять років, і батька мого вона ненавиділа! – розповідає Людмила. – Все моє дитинство вголос шкодувала, що не зробила аборт, хоча вже пішла в лікарню … І начебто мати мене виростила – годувала, одягала, в дитбудинок не здала. Я навіть інститут закінчила! Але добрих, світлих спогадів з дитинства я не маю. Пам’ятаю крики, бойкоти, обзивання, ляпаси та свій страх при поверненні додому. Ішла й не знала, що на мене чекає за дверима, в якому настрої мати…

У двадцять три роки Люда вийшла заміж за Михайла, переїхала до свекрухи. Спочатку вони з чоловіком накопичували на початковий внесок, потім взяли іпотеку на квартиру в будинку, що будується. Кілька місяців тому хлопці отримали нарешті ключі, але переїхати поки що не можуть – у новій квартирі потрібен ремонт, там бетонні стіни, а у них дитина, донька трьох років. Тому зараз вони потихеньку закуповують матеріали та готуються робити ремонт самотужки. На спеціалістів-ремонтників особливо грошей немає.

При цьому зі свекрухою, Ніною Михайлівною Люда живе просто душа в душу. За сім років у них не сталося жодного конфлікту. Свекруха душі не чує в онучці, із задоволенням допомагає з дитиною, коли не на роботі: пече  її улюблені пиріжки з капустою, водить у парк, читає книги, із задоволенням грається.

Мама Людмили, Ольга Андріївна, до онуки раніше особливо не тяглася. Навіть більше, близько року вона взагалі не спілкується із дочкою.

— Та це так завжди в нас, образитися і не дзвонити! – зітхає Людмила. – Раніше в таких випадках я прям сильно переживала, кидалася просити вибачення, незрозуміло за що, правда, але все одно просила, аби матуся не мовчала. А потім вирішила – та скільки можна вже? Перепрошувати мені нема за що. Я злочинів не робила, живу, працюю, дитину ростимо. З якого дива мені каятися?

У колишні роки вони начебто спілкувалися за допомогою розмов телефоном, хоча теж раз у раз сварилися, переривалися на місяць-другий-третій. Мати вийшла заміж за дуже заможного чоловіка, а кілька років тому овдовіла, отримавши у спадок пару квартир, дачу і так дещо по дрібниці. Дочці нічого з новопридбаного майна запропоновано не було – з якого дива? Мати здає квартири, не працює та живе приспівуючи – має право.

А рік тому на дні народження Людмили стався страшний скандал із матір’ю. І начебто особливого приводу не було, зчепилися на кухні через дурниці, і пішло, і поїхало. Розсварилися в пух і порох, ось уже рік не спілкуються.

– А я й не страждаю! – каже Людмила. – Мені навпаки добре і спокійно, почуваюся чудово. Поновлювати спілкування не планувала, навіщо? Все це тимчасово, до наступного психозу, який не забариться.

Але пів року тому Ольга Андріївна сама раптом намірилася відновити стосунки з дочкою. Спробувала дзвонити Людмилі, Михайлу – і особливо не досягли успіху. Тоді почала діяти через Ніну Михайлівну.

— Звідки вона взяла телефон, я не знаю! – зітхає Людмила. – Але факт той, що тепер через Ніну Михайлівну мати передає свої привітання, подарунки для Катюші та сумні історії про те, як їй нелегко живеться. Капець, це їй нелегко? Три квартири здає, не працює, живе в заміському будинку, грошей кури не клюють!

Ніна Михайлівна, добра душа, щосили намагається помирити невістку з матір’ю:

— Ну подзвони їй, будь розумнішою! – умовляє Людмилу свекруха. – Вона твоя мати! Давайте миріться! Досить уже грати в мовчанку. Не можна ображати матір, пожалієш потім, та пізно буде … Вона так внучку любить, а ти не даєш їм спілкуватися … Ну хочеш, покличемо її в гості? Чи я за нею з’їжджу, привезу? Чи зустрінемося, посидимо десь у кафе?

Дзвонити й миритися Людмила не має наміру, про що прямо і говорить свекрусі, на що та лише сумно зітхає у відповідь.

— Сидимо з Ніною Михайлівною на кухні, п’ємо чай, раптом телефон у неї задзвонив! – розповідає Людмила. – Вона апарат схопила, подивилася, хто – і бігцем від мене в далеку кімнату, зачинила двері. Як школярка, ховається. Відразу зрозуміло, хто дзвонить… Я не здивуюсь, якщо вона і Катюшу на зустрічі з бабусею водить, добра душа, потай від мене…

Свекруха відкрито каже Людмилі, що, мовляв, мама твоя – жінка заможна, треба помиритися, нехай на внучку гроші витрачає. Тим більше допомога молодій сім’ї зараз ох як потрібна – зі своєю іпотекою та майбутнім ремонтом пара ледве зводять кінці.

– Мені від неї нічого не треба! – гордо заявляє Людмила.

Але Ніна Михайлівна продовжує гнути свою лінію.

Як вважаєте, дарма вона лізе не у свою справу? Чи свекруха молодець?

Як бути у цій ситуації? Що думаєте?