– Настя, Антон твій приїхав. На автовокзалі його бачили мої діти. З жінкою приїхав і дитиною, дружину схоже привіз, зустрічай, – кричала сусідка зі свого городу.

Анастасія Михайлівна важко піднялася з ґаноку, на якому мила для поросят дрібну картоплю, витерла руки об рушник і подивилась на дорогу.

На самому початку вулиці й справді виднілися дві постаті: одна чоловіча з сумками та друга жіноча у довгій спідниці.

Жінка піднесла свою долоню до чола, прикриваючись від сонячного світла, і почала вдивлятися.

“Антон” – застукотіло серце та ще й не один.

Два місяці тому молодший син поїхав до міста на підвищення кваліфікації й тільки зараз повернувся. та ще й не один. Анастасія Михайлівна простягнувши руку, постукала у вікно будинку.

– Сергію, вийди-но у двір, – покликала вона чоловіка.

Усі чоловіки у їхній сім’ї, починаючи з дідів, були спадковими механіками. Батько Сергій Іванович все життя на всіх видах сільськогосподарської техніки працював, обслуговував. Синів брав юнаками з собою в поле, усьому навчив. І з часом вони почали теж цим займатись.

Жінка трохи відійшла від дверей і, поставивши табуретку ближче, сіла на неї. Сергій Іванович із задоволеним виглядом помалу вийшов на ґанок, дожовуючи шматок хліба з салом, і з подивом подивився на дружину.

– Ось, Антоне, йде. Дивись, дружину веде.

– Що? – Сергій Іванович мало не подавився від такої новини й, поставивши до лоба долоню, ніби віддаючи честь сонцю, почав дивитися в далечінь.

Молодший син його з жінкою наближався.

– Яка дружина? Два місяці тому не було нікого, а тут дружина? Мати, що відбувається?

– Дійде і пояснить, що.

Анастасія Михайлівна встала і пішла до хати, покинувши роботу. Не годиться у такому вигляді зустрічати гостей, фартух переодягнути треба.

Приїжджі на той час вже дійшли до хвіртки, і Антон, відкривши її, запропонував жінці увійти першою.

Сергій Іванович намагався приховати подив і хвилювання, але побачивши дитину за спиною жінки, змінився в обличчі та сів на стілець поряд.

– Тату, привіт, – змахнув рукою Антон і пройшов уперед.

Батько махнув головою і підвівся.

– Ну, привіт, синку, – простяг він руку, – а це хто з тобою.

– Тату, це Женя та Руслан, вони житимуть із нами.

– Женя, це Сергій Іванович та Анастасія Михайлівна, мої батьки.

Сергія Івановича відповідь здивувала, запитань виникло більше, ніж отриманих відповідей, але батько стримався, подивившись на двері, за якими була дружина.

– Тоді ходімо до хати, запросив батько.

Молода жінка трохи забарилася, соромлячись, але Антон підштовхнув її легенько і шепнув:

– У мене добрі батьки, зрозуміють.

Батько почув цю фразу і глянув на Настю.

– Мати, а накрий нам на стіл чогось. Все ж з дороги люди.

Анастасія Михайлівна тяжко переступаючи пройшла на кухню, явно показуючи чоловікові своє невдоволення: не дав розглянути та розпитати, але суперечити не стала, чоловіка поважала.

На столі не швидко з’являлися тарілки: відварена картопля у мундирі, мариновані огірочки та дві помідорки трохи залиті розсолом, підморожене сало, нарізане так тонко, що крізь нього проходило світло, відварене м’ясо та голубці на великій страві.

Потім мати подала круглий хліб, який мав такий чудовий аромат, що Руслан мимоволі потягнувся до нього рукою. Женя перехопила і притиснула синову руку до себе, опустивши очі.

Антон поставив перед ними дві тарілки й, посміхаючись, обернувся до батька.

– Батьку, ти з нами?

– Ні, синку, я тільки з-за столу. Чай поп’ю. Їжте.

Батько сів навпроти тих, хто приїхав і почав чекати на чай. Неспішно на столі почали з’являтися сушник, пряники та чашки з чаєм. Баночка з малиновим варенням з’явилася останньою і була підсунута ближче до батька.

Розмовляли вони з сином про свої справи, приїжджих жінку з дитиною не торкалися. Але Сергій Іванович час від часу та поглядав на хлопчика, який з великим апетитом набивав рота.

Очі як у матері темні, аж зіниці не видно, а волосся світле, як у молодшого сина, а ось губи. Тут серце Сергій Івановича здригнулося: “Насті губи, ось точнісінько, верхня губа пухка і піднята”. І він перевів погляд спочатку на сина, а потім на свою дружину. Так і є. Більше ні про що питати не став, хлопчик точно Артема.

– Брат у лазню приїде сьогодні, мамо? – Запитав син у матері.

– Обіцяли, що приїдуть, – відповіла вона.

– Тату, мамо, нехай Женя з сином у Сашковій кімнаті живуть. Там місця більше, а на моїх шести метрах тільки сісти та встати, – запропонував Антон і подивився на матір.

– Це як так? – мати не витримала. – Що ж це за сім’я у різних кімнатах жити та спати? А Сашко з Катею де будуть після лазні відпочивати?

Женя опустила очі й сказала:

– Ми в місто повернемося, не треба…

Антон стиснув зуби. Він хотів залишити розмову до того як брат прийде, але побачив, що треба починати прямо зараз.

– Женю, давай покажу кімнату. Відпочивайте, мені з батьками переговорити треба, – Антон підвівся і, взявши хлопця на руки, відніс у найдальшу кімнату.

Мати з батьком переглянулись, нічого не розуміючи.

Антон повернувся, сів за стіл і схрестив перед собою руки, відсунувши далі тарілку.

– Мамо, ти сядь, – сказав син.

– Загалом так. Три роки тому Сашко познайомився із Женею, коли приїжджав до міста на підвищення кваліфікації. Задурив дівці голову, сказав, що одружиться. Вона й завагітніла майже одразу. Він відучився і повернувся додому. Сказав, що їде на заробітки, гроші зароблятиме і висилатиме. Перший рік справді висилав.

– А потім… Потім ви знаєте, на Каті торік одружився. Та, гроші рахувати вміє і залишив він дівчину зі своєю дитиною без засобів для існування. На роботу немає можливості вийти, до садочка не беруть, жити ніде, її батьки далеко, та старенькі. Їм самим допомагати треба, у глухому селі живуть, ні води вдома немає, ні газу.

– Їй сказала знайома, що Олександр на навчання приїхав, вона й прийшла до мене. Фамілія в нас одна ж. Розплакалася. Я й вмовив її до нас поїхати. Хоча б спочатку. Кімната вільна є. По ній видно, що роботи не боїться, тиха, скромна. А в тому, що Руслан Сашка  син, я не сумніваюся, схожий дуже. Рішення, батькую, я сам прийняв, якщо відмовте, я зрозумію. Скільки потрібно, сам утримуватиму, адже він мій племінник.

Мати з батьком, ошелешені від таких новин, застигли сидячи. Слухали уважно, не перебиваючи.

– Це правда, схожий, – сказав батько і замовк.

– Ось же виростили, Сергія, сина… старшого, – продовжила Настасія Михайлівна.

– А ось і він легкий на згадці, – сказав батько.

Вхідні двері відчинилися, і до будинку увійшли старший син Олександр із Катериною.

– Що це ви такі похмурі сидите за столом? – Розплився в усмішці старший син, – помер хтось?

– Я від сорому так точно скоро покину цей світ, – випалила мати.

– Тату, тату! Мамо, батько приїхав! – закричав Руслан, вибігаючи з кімнати, почувши голос Олександра.

– Привіт, – вийшла слідом за сином Женя.

– Ну, синку, проходь, прошу за стіл. Обговорюватимемо, як далі жити. Був би ти молодший, я б ремінь із вішалки взяв і наказав би тебе. Але товстошкірий ти став, не допоможе це. Мати, дай пряник онукові. Нехай телевізор подивиться у залі, доки дорослі розмовляють. А найкраще два. Відчуваю, що довга розмова чекає, – сказав батько.