– Мамо, ти знову до дядька Толіка зібралася, – запитав син у Ганни Іванівни, дивлячись, як вона вкладає в сумку контейнери з їжею.

-А куди ж ще? Сам знаєш, йому більше нікому допомогти.

Ганна Іванівна жила із сином у двокімнатній квартирі, яку отримала, працюючи на паперово-целюлозному комбінаті. Чоловік покинув її, коли Сашко був ще маленький. І з того часу ні слуху ні духу. Аліменти не платив. І Ганна одна підіймала сина, іноді працювала на двох роботах. Попри це, вона намагалася займатися сином : і уроки перевірити, і до секції записати. Потім він закінчив коледж, в армії відслужив. Але, доживши до 41 року, сім’ї так і не мав. Хлопець він був тверезий, шанобливий, роботящий, у всьому допомагав матері.

Все змінилося, коли він привів молоду дружину Світлану, на 15 років молодшу за нього. Стильну, гарну. Мати тішилася за сина, але невістка одразу не злюбила свекруху. Її дратувало все, а особливо те, що та допомагає старшому братові:

– Саша, вона знову пішла до свого Толі. Цілу суму зібрала. А, між іншим, вона не сама живе. Ми все-таки сім’я. Про нас зовсім не думає. Я горбачусь, прибираю, перу, куховарю. А вона свою пенсію витрачає незрозуміло на когось.

Олександр мовчки вислуховував закиди на адресу матері. Він не наважувався заперечити своїй Світланці, але й матері не міг заборонити допомагати рідній людині.

Анатолій все життя прожив у своїй квартирі. До старості здоров’я зовсім не стало. Найгірше те, що дуже боліли ноги, він важко пересувався по квартирі, до магазину та аптеки дійти вже не міг. Сестра двічі на тиждень приїжджала до нього, наводила лад, готувала їжу, ходила по ліки. Анатолій завжди чекав коли прийде Аня, бо до нього ніхто не ходив і поговорити йому не було з ким.

Він радісно зустрів сестру:

-Як справи, Анюто? Що нового? Як діти?

-Все по-старому. Невістка так само погано дивиться на мене. Не розумію, чим я завинила перед нею? Не заважаю їм, зайвий раз на очі не з’являюсь.

-А що син? Робить їй зауваження? Заступається за тебе?

-Так, яке там. Мовчить. Зовсім інший став. Не впізнаю його.

-Зрозуміла справа. Дружина молодша, та й гарна ще. Ось і боїться, щоби не втекла. Ти ж не втечеш, а молода може.

-Що ж тепер робити?

-А ти до мене переїжджай. І їм заважати не будеш, і нам удвох веселіше буде.

-Чує моє серце – не заспокоїться Світлана, поки зі світу мене не зживе.

Світлана і не заспокоювалася. Вона почала падати на вухо Саша, щоб він вмовив матір переписати квартиру на них. Казала, що стара все одно живе за їхнім коштом, все для неї роблять. А на старості й так без склянки води не залишать.

Сашко приблизно так і сказав всі матері, та ще й додав:

– Якщо не перепишеш квартиру, з’їдемо від тебе. Залишишся сама. Хто тобі допоможе? Дядько Толя? Він вже сам не ходить.

Ганна Іванівна дуже любила сина, все життя прожила з ним і не могла уявити собі як буде далі без нього. Ще боялася, що коли відмовить, молода дружина покине його. І погодилась. Світлана швиденько оформила потрібні папери. Але не заспокоїлася на цьому. Їй треба було витурити матір Олександра з квартири.

Анна повернулася від Анатолія, не встигла перевзутися, як почула крики Світлани:

– Це вона вкрала мої сережки, ну ті з діамантами, які ти мені подарував. Я бачила, як вона вчора копалася в моїх речах. Я не терпітиму цього. Вибирай – я чи вона.

Розлючений Сашко накинувся на матір:

-Як ти могла? Я розумію, що вам із дядьком Толею бракує грошей. Але красти у своїх дітей? Я не хочу жити зі злодійкою. Йди з мого будинку. Твого тут нічого немає. Повертайся до свого Анатолія.

Він вручив матері пакет із документами та виштовхав із квартири. Вже було пізно коли жінка прийшла до брата. Той не здивувався:

– Все йшло до цього.

– Не брала я ніякі сережки. У житті чужого не брала, ти ж знаєш. А тут таке.

– Зрозуміло, що це Світлана підлаштувала. Але, може, воно й на краще. Навіщо вислуховувати вічні закиди, виправдовуватися. Залишайся у мене. Я тільки радий цьому.

Брат і сестра жили спокійно, змогли навіть грошей накопичити на інвалідний візок. Анна тепер вивозила Анатолія на прогулянки. Він радів цьому, спостерігав за людьми, сміявся. Але потім йому стало зовсім погано, він перестав підводитися. Невдовзі його не стало. Квартиру він заповів сестрі.

Ганна засмутилася, а потім продала квартиру і купила невеликий будиночок у селі. Вона давно мріяла переїхати до сільської місцевості. І Саші пропонувала, як на пенсію вийшла. Але він відмовився, сказав, що на роботу незручно добиратися. Сперечатись вона не стала: головне, щоб йому зручно було. Будинок був ще міцний, з банькою, городом, симпатичним квітником. Сусіди попалися добрі. В Ганни Іванівни навіть подруги з’явилися. Раніше, по молодості, були подружки, а потім, коли одна виховувала сина, стало не до них. Олександр не приїжджав і не дзвонив.

Коли свекруха з’їхала з квартири, Світлана розійшлась на всю ногу, крутила чоловіком, як хотіла. Той виконував будь-які її прохання, боячись втратити таку жінку. Якось уранці він збирався на роботу, шукав у шафі майку, потягнув її з полиці, і на підлогу впав невеликий пакетик. Він підняв його розгорнув і побачив ті самі сережки. До нього зразу дійшло, що все це підлаштувала дружина. Та почала виправдовуватися:

-Ну і що? Я просто допомогла твоїй матері звільнити нашу квартиру. Не на вулицю вона ж пішла? Одразу купила б нам окрему квартиру, і проблем не було б. А вона все годувала і годувала свого брата. Несправедливо.

Але Саша не захотів більше її слухати, зрозумівши, що проміняв найріднішу людину на цю підлу жінку:

-Забирайся! Не хочу тебе більше бачити. Ти – бездушна машина. Немає в тобі нічого, крім гарного обличчя.

Чоловік дізнався адресу матері й поїхав до неї в село. Він дуже здивувався, коли побачив вікна будинку забитими та зарослим травою квітник. Сусідка гукнула:

-Ви кого шукаєте, юначе?

Той пояснив. Жінка зітхнула:

-Анна померла пів року тому. Чудова людина. Добра. Усім допомагала. І люди її шанували. Сусіди зібрали гроші та скромно поховали її. Вона навіть не казала, що син має.

Сусідка ще щось говорила, але Олександр її вже не слухав. Він хотів так багато розповісти своїй мамі, сказати, якою він був свинею, вибачатися.

Чоловік довго сидів біля маминої могили, плакав, щось говорив. Потім підняв очі до неба і просив:

-Мамо, пробач мені …

Але йому ніхто не відповів.