Євгенія – сучасна, самостійна, впевнена в собі дівчина, переконана в тому, що ніхто їй нічого не винен, і в глибині душі засуджує подруг, які шукають у будь-якому кавалері спонсора і гидливо обертають носик від “злидарів”.

Євгенія двома руками за рівноправні стосунки: зовсім не вважає, що чоловік має платити за неї у кафе, дарувати подарунки, на кожне побачення з’являтися з букетом. Все, що потрібно, Женя може купити собі й сама, що з успіхом робить. З дев’ятнадцяти років живе на свої доходи, не беручи жодної копійки навіть у батьків.

З іншого боку, як будь-яка жінка і взагалі людина, Женя любить знаки уваги, квіти та маленькі сюрпризи. Що не кажи, а це приємно – усвідомлювати, що про тебе думали, дбали, хотіли порадувати. При цьому дарувати діаманти та автомобілі зовсім необов’язково, щиро вважає Євгенія.

Проблема в тому, що Євгенія чомусь, наче магнітом, притягує виключно жадібних чоловіків. Відвертих жлобів, дріб’язкових та неприємних.

Причому вже не вперше, і все за одним сценарієм.

“Наречений” спочатку начебто нормальний, приходить на перше побачення з букетом, веде Женю до ресторану чи кафе, де готовий заплатити за двох, але вона м’яко наполягає і платить за себе сама, адже ніхто нікому не винен. Нехай від початку чоловік не думає, що Жені потрібні від нього гроші. Чоловік довго журиться, як же так, мовляв, я чоловік, я запросив, повинен платити за все — але Женя твердо припиняє розмови про фінанси: все нормально.

Наступного разу кавалер уже як само собою зрозуміле оплачує лише половину рахунку, потім, ще на наступному побаченні, опустивши очі, просить повернути певну суму за квитки до театру, бо саме зараз у нього фінансові труднощі, потім, навантаживши візок у супермаркеті, на касі смиренно чекає, коли Женя дістане гаманець і розплатиться за покупки…

…І не встигає Женя озирнутися, як уже починається повний маразм: посиденьки у кафе йдуть у небуття, кавалер приходить вечеряти до Євгенії, не принісши до столу навіть шоколадки, а до дня народження дівчина отримує магніт на холодильник, дезодорант чи керамічну вазу з розряду ”. Все по 100 гривень”.

Ні, ну подарунок може і непоганий — для восьмикласника, який бажає порадувати однокласницю, або жебрака студента, що ночами вантажить вагони. Але для тридцятирічного працюючого чоловіка, що отримує зарплату і живе сам якось, прямо сказати, меркантильно.

При цьому сама Євгенія намагається дарувати хороші подарунки, не шкарпетки й не шампунь. Але чоловік із неї приклад не бере.

– Доходить до того, що за проїзд кожен платить за себе! – бідкається Євгенія. – Розповісти й те соромно.

Тільки соромно чомусь Жені, а не її чоловікам.

Зі своїми кавалерами Євгенія розлучається, як правило, після свят – остаточно зрозумівши, що так справа не піде. Ситуація її вкрай пригнічує. Ось вже треті відносини розбилися вщент, а це не жарт.

Чи то всі чоловіки зараз пішли такі, не в міру економні – але ж у більшості подруг подібних проблем немає, принаймні, не скаржаться.

Хоча, з іншого боку, можливо, це жінки невибагливі пішли – готові терпіти таке ставлення та з вдячністю приймають у подарунок вазочки по 100 гривень. Ну а що, скрізь зараз декларується рівність і горезвісне “ніхто нікому нічого не винен”.

Хочеш у ресторан – зароби сама. Хочеш у подарунок діаманти? – Та як тобі не соромно! Ось тобі ваза, зате від душі!

…А може, це просто Женя така жінка, на яку не хочеться витрачати гроші? Може, їй треба якось помінятися, по-іншому поводитися, тоді й чоловік поруч зміниться?

Чи може бути той самий чоловік скупердяєм в одних відносинах, і щедрим в інших?

Чи жадібність і скупість – це риса характеру, і від партнерки це не залежить абсолютно?

Пробувати “перевиховувати” у цьому плані себе чи партнера, чи простіше нового знайти?

Що думаєте?