Пашу усиновили півтора року тому. Сімейна пара дуже багата. Мама Паші мала кілька салонів краси, дивитись за хлопчиком їй було ніколи. Вся її турбота полягала тому, щоб син мав гарний вигляд перед друзями. У Олега, який став татом Паші, були автомайстерні по всій Країні. Його виховання полягало в тому, що ввечері Олег відкривав щоденник і бив Пашу за двійку та трійку. Паша не намагався чинити опір.

Щойно його забрали, то перевели до елітної математичної школи. Паша не справлявся з обов’язками. Програма була дуже складною, розрахована для обдарованих дітей. Паша був звичайним хлопчиськом, від якого чекали надприродних здібностей. Клас його не прийняв. Однокласники знали, що Паша з дитбудинку і ставилися до нього зі зверхністю. Хлопчик не мала друзів. До школи він ходив через силу.

Одного разу Паша зібрав речі й втік назад до дитбудинку. Директор дитбудинку не прийняв Пашу, сказав, що він не вдячний і безвідповідальний. Того дня Олег дуже сильно побив хлопчика. Пашу нудило кілька днів. Тільки згодом стало зрозуміло, навіщо їм хлопчик. Олег хотів балотуватися у мери міста. Він був багатим і успішним, для публіки йому не вистачало одного – громадської підтримки, а хлопчик давав йому шанси набрати більше голосів.

Олег довго розмовляв зі своєю дружиною про майбутнє життя, уявляв, які можливості йому відкриються. Паша хотів назад до дитбудинку. Йому хотілося материнської любові, а не дорогих речей та іграшок. Він плакав на найдальшій лавці. Паша мав сьогодні День народження. А про свято ніхто не згадав. Старша жінка сіла поруч на лаву з Пашею.

– Що ти плачеш, маленький? – Запитала бабуся.

– Я не маленький. – відповів Паша.

– Звичайно, не маленький, але як мені тебе називати? – Запитала літня жінка.

– Мене звуть Паша. – відповів хлопчик.

– Ну і що ж ти Паша плачеш, хто тебе образив? – Запитала жінка.

– Ніхто. – відповів Паша.

– Ніхто, а ти плачеш? – Запитала літня жінка.

Паша почав говорити. Він розповів про батька і дитбудинок, школу і нерозділене кохання. Про свій день народження.

– Так Паша, буває таке в житті, коли людині просто не впоратися із ситуацією. Потрібно просто триматися, ти не зможеш нічого змінити, але ми зможемо спробувати зробити так, щоби Олег перестав тебе бити. – сказала Ніна Ігорівна.

– Це як? – Запитав Паша.

– Я можу допомогти тобі з навчанням. Якщо що, перед тобою педагог із сорокарічним стажем. – сказала жінка.

Поступово Паша почав приходити до парку та розмовляти з жінкою. Ніна Ігорівна дуже любила дітей і все своє життя пропрацювала у школі. Вона знала підхід до таких дітей, як Паша. Особливо до дітей з дитбудинку, адже сама колись раніше жила в ньому і знала всі тягарі життя. Їй також не вистачало кохання та уваги, тому все своє життя вона хотіла присвятити дітям. Ніна Єгорівна навчала не лише науці, а і як спілкуватися з батьками. Одного дня Ніна Ігорівна не прийшла, а насамкінець вона дала Паші срібний хрестик. Був він не зовсім простий. Посередині в ньому була просвердлена маленька дірочка. Того дня Паша віддав їй свій хрестик, як на знак пам’яті.

Минали роки. Спочатку Олег не чіпав Пашу, не було причин, а потім бив його щодня, ні за що. Паша озвірів. Він знайшов компанію таких же дітей, як і він. Разом із ними він випивав та чинив розбої. Могли відібрати сумку у темному провулку. До їхньої компанії одного разу прийшла дівчина років сімнадцяти. Паша закохався у неї. Скоро вони почали зустрічатись. Побачення, перший поцілунок все пролетіло не помітно. Паша покликав Настю до себе додому, випити чай, доки батьки пішли на роботу. Дівчина погодилася. Раптом Паша відчув слабкість у руках. Настя підмішала йому щось у чай, а сама почала ходити його квартирою і заглядати в таємні місця. Вона зібрала в пакет все цінне та пішла. Вранці хлопець прокинувся. Боліла голова, хотілося пити води. Паша не встиг дійти до кухні, як раптом побачив, що в маминій кімнаті відсунутий ящик із дорогоцінними прикрасами. Паша побіг до Насті у квартиру. На порозі він зустрів бабусю.

– Де Настя? – Запитав Паша.

– А я звідки знаю, з ранку зібрала всі свої документи й поїхала. – сказала стара.

– Вона давно з вами живе? – Запитав Паша.

– З самого народження. – відповіла бабуся.

– А мати її де? – спитав Павло.

– Так у в’язниці, вкрала щось у молодості, а потім померла. – Відповіла літня жінка.

Паша пішов додому. Він розумів, що Настя дуже далека. А що робити? Ніколи у житті вони не повірять, що то не він. Вихід був один – такати. Він перерахував гроші та пішов на вокзал.

Паша поневірявся вже п’ять років. Він знімав кімнату і промишляв дрібними крадіжками. Паша вже й забув про нормальне життя. За весь час ні разу не бачив оголошення про те, що він зник. Хлопець скучив за старим життям. Батьки, нехай хоч і не любили його, але годували, одягали та намагалися дати кращу освіту. Хлопець сів у автобус біля ринку. Паша витягав гаманці. Переважно у стареньких. Він засунув руку в кишеню і намацав якусь прикрасу. Хлопець вийняв руку і забрав вкрадене собі. Вибіг з автобуса і почав досліджувати те що забрав. Це був той самий хрестик, який він подарував колись Ніні Ігорівні. Він оббіг весь ринок, але не як не міг знайти ту стареньку. Він зупинився в розгубленості. Раптом почув, що хтось плаче. Це була Ніна Ігорівна. Вона зовсім постаріла, але це була вона.

– Бабуся, що ви плачете, щось трапилося? – Запитав Паша.

– Втратила дорогу мені дрібничку. – сказала Ніна Ігорівна.

Паша розумів, що старенька не впізнала його. Він провів її додому. Вони ввійшли до будинку. Хлопець одразу поклав хрестик на стіл. Паша хотів піти, але жінка запросила його випити чай. Вони довго розмовляли. Жінка сказала, що впізнала його. Паша був приголомшений. Після розмови вирішив змінити своє життя. Вирішив поїхати до батьків. Паша довго дзвонив у колишню квартиру, але ніхто не відчиняв двері. Раптом сусідка вийшла із квартири.

– Пашка, це ти. – радісно сказала жінка.

– Ви не знаєте, де мої тато та мама? – Запитав Паша.

– Ти не знаєш, чи що. Вони розбилися літаком кілька років тому. Ось тебе й поліція шукає. – сказала сусідка.

– А навіщо мене вона шукає? – поцікавився Паша

– Як же, ти ж єдиний спадкоємець. Вони ж обидва з дитбудинку – сказала жінка.

Паша був у легкому шоці. Квартира, машина, частка бізнесу все дісталося йому.