Микола працював водієм автобуса. Останнім часом грошей було мало, тож кожен пасажир був для нього важливий.

Уздовж дороги, біля городів він побачив бабусю з відром. То була Клавдія Петрівна. Вона щодня їздила зі свого селища, щоби продавати яблука.

Грошей у неї не було, чоловік давно покинув цей світ, а єдиний онук не хотів відвідувати її. Вона заробляла сама за допомогою фруктів, бо пенсії не вистачало.

Цього холодного осіннього вечора бабуся не змогла продати останнє відро яблук. Настав час повертатися додому, тим більше на вулиці вже було темно.

Вона побачила автобус, який був останнім. Андрій зупинився біля неї.

– Заходь, тут майже нікого! Довезу вас – сказав водій.

– Дорогий, гаманець забула вдома. Але можу тобі запропонувати ці яблука, дивись, які вони добрі. Довезеш? – запитала бабуся.

– Ні! Мені сім’ю годувати треба, не потрібні мені твої яблука! – Заявив чоловік і виставив бабусю з автобуса.

У салоні були підлітки, які їхали із сусіднього села, де мали вечірку. З цієї ситуації вони посміялися, хоч могли запропонувати допомогти бабусі. Клавдія Петрівна благала її взяти.

– Холодно на вулиці, куди я піду – продовжувала просити бабуся.

Проте Андрій байдуже зачинив двері автобуса та поїхав. Бабуся злякалася.

На вулиці було вже темно, просити допомоги не було в кого. Вона повільно пішла вздовж дороги, сподіваючись зустріти машину.

Було дуже холодно, тож старенька гріла руки в кишенях. Іноді вона зупинялася і сідала на землю, щоб відпочити, а потім знову продовжувала свою довгу дорогу.

Ноги вже тяжко йшли. Очі погано бачили через мороз. На дорозі не було жодної машини, а довкола не було ні душі. Клавдія Петрівна відчувала, що сили покидають її.

Андрій повернувся додому втомлений, злий та засмучений. Він всю ніч не міг заснути, згадуючи, як кинув бабусю на дорозі.

І як він зміг виплеснути свою злість на бідну жінку похилого віку?

Він не зміг впоратися з почуттям провини, підвівся з ліжка, зібрався і виїхав на своїй старенькій машині туди, де залишив стареньку. Там нікого не було. Андрій довго її шукав.

– Напевно, її вже підвезли інші люди, – сказав сам собі чоловік і повернувся додому.

Наступного дня Андрій звільнився зі своєї роботи, бо не бачив сенсу працювати там, де не подобається. Дружина його всіляко підтримувала.

Ішов час. Андрій знайшов іншу роботу, із гарною заробітною платою. Поступово він та його дружина стали накопичувати на власну квартиру, бо винаймати житло було важко. Вони часто переїжджали, адже господарі квартир змінювали плани та вимагали звільнити житло.

– Микита скоро в перший клас піде, треба визначитися зі школою – сказала йому Олена.

– Так, тому я знайшов гарне оголошення про продаж квартири. Будинок дуже старий, зате у нас буде своє житло – радісно сказав чоловік.

– Ти найкращий – підтримала його дружина.

Усією сім’єю вони зв’язалися з хлопцем, який продавав цю квартиру у старому будинку. Квартира належала бабусі.

Усередині все було в поганому стані, потрібно було міняти меблі та перефарбувати стіни. Але Андрія влаштовувала ціна та розташування будинку, тому вони здійснили угоду та заїхали до нової квартири.

Життя Андрія та Олени налагоджувалося.

Весь день подружжя займалося прибиранням. Олена була на кухні, а Андрій вирішив позбутися старого дивана. Він відкрив його та виявив речі минулої господині.

Там був великий комод із сукнями, хустками та фотоальбомом. Відкривши фотографії, Андрій завмер.

Він побачив Клавдію Петрівну. Розум помутнів, повітря стало не вистачати. Невже вона покинула цей світ з його вини?

Олена та Андрій зв’язалися з тим хлопцем, щоб дізнатися у нього подробиці.

– Вона була моєю бабусею, проте я не відвідував її. Років 3 не спілкувався. Жив у іншому місті, вчився. Самі розумієте молодість. Вона допомагала мені грошима, але мені все одно не вистачало. А потім новина про спадок. Все так несподівано. Не знаю, за яких умов її не стало. Навіть не знаю, де її могила – сказав хлопець.

Андрій був вражений тим, що тепер жив у квартирі тієї самої бабусі, з якою він так підло обійшовся.

Йшов час. Совість продовжувала мучити Андрія.

Він вирішив стати волонтером і допомагати бабусям та дідусям. Добрі діяння допомагали йому душевно заспокоїтися.

Якось він поїхав у село, щоб відвезти двом бабусям продукти: нові подушки, ковдри та кілька речей.

На зворотному шляху його машина зламалася і стала прямо посеред дороги, де поряд не було навіть будиночка. Найближче село знаходилося за 3 кілометри від нього.

Вийшовши з машини, Андрій замерз і не розумів, що робити. Надворі був морозний січневий вечір. Навколо не було нікого.

– Доведеться йти пішки – сказав собі чоловік.

Дорога була важка, сніг був по коліно. Щоб скоротити шлях, треба було пройти через цвинтар. Так він і вчинив.

Розум став каламутніти, ноги відмовляли йти, руки не слухалися. Він готовий був впасти на землю, але наткнувся на камінь, на якому було написано «Клавдія Петрівна».

Андрій побачив, якого дня її не стало. Це був той самий день, коли він залишив її біля дороги. 17 жовтня. Чоловік на все життя запам’ятав цю дату. Побачивши це, він упав на землю обличчям вниз і заплакав, а потім втратив свідомість.

Андрій опритомнів у лікарні. Виявилося, що його врятував Василь, який робив обхід. Він працював охоронцем на цвинтарі. Чоловік міг закінчити своє життя, так само як закінчила ця бабуся, але сталося диво. Інакше це не назвати. Щоночі Андрій просив вибачення у Клавдії Петрівни, поки одного разу йому не наснився сон.

Було ясно, а вдалині він побачив Клавдію Петрівну, яка йому посміхалася.

Вона сказала лише одне слово: «Прощаю».