Вікторія працювала у продуктовому магазині. Того дня було небагато покупців. На касу підійшла жінка похилого віку. Дівчина її обслужила, але помітила, що старенька в паніці. По ній було видно, що вона набрала багато продуктів і не знала, як це тягти додому.

– Далеко нести? – Вікторія запитала у бабусі.

– Так, – відповіла жінка похилого віку.

Дівчині стало шкода стареньку.

– Давайте я вам допоможу, – сказала Вікторія.

Бабуся не стала сильно відмовлятися. Дівчина, своєю чергою, попросила колегу підмінити на касі, бо вона мала законний обід. Жертвуючи своїм обіднім часом, Віка допомогла літній жінці.

Дорогою дівчина з нею познайомилася і бабуся охоче розповіла про себе. Антоніна Іванівна сказала, що вже у свої 78 років їй ніхто не допомагає. Сина поховала – помер від раку. Дочка неблагополучна спивається потихеньку і не згадує про свою матір. Підійшовши до квартири вони попрощалися. Жінка віддячила добрим словом Віку і побажала доброго нареченого. Дівчина з усмішкою сказала, що вже одружена і має двох дітей.

Потім вони ще не раз бачилися. Вікторія знову допомагала донести сумки з продуктами. Антоніна Іванівна постійно запрошувала на чай після цього. Так дівчини мене проходили обіди – за чаєм та частуваннями. Бабуся вже знала розклад змін Віки й приходила саме на її зміну.

Якось, дівчина не побачила на роботі Антоніну Іванівну. Вона ледве дочекалася кінця зміни. Після робочого дня швидко помчала до неї додому і почала стукати у двері. Після тривалих спроб достукатися до квартири, ззаду неї пролунав жіночий і незадоволений голос:

– Чого ломишся?!

– Я до Антоніни Іванівни, – різко повернувшись, відповіла Вікторія.

Це була сусідка навпроти сходового майданчика

– Ти Віка? Подруга Антоніни? Багато вона про тебе розповідала.

– Так, – відповіла дівчина.

– Вчора поховали Антоніна. Ось тобі записка від неї. Просила передати, коли її відвозили з серцевим нападом, – простягла сусідка, складений листок, тремтячою рукою.

Вікторія поклала цей лист в кишеню, бо була в шокована й не могла читати, прийшла додому ніби в тумані, розповіла чоловікові про це. Він вже давно знав про Антоніну Іванівну. Про листок дівчина забула. Знайшла його, коли збиралася прати речі та перевіряла кишені. Там було написано не акуратним почерком, оскільки швидше за все вона писала цю записку вже в поганому стані:

«Віка, мені більше нема кого попросити. У мене є онука Даша. Вона від моєї дочки. Її позбавили батьківських прав, і нині онука перебуває у сиротинці. Я її відвідувала щовихідних днів. Хотіла б попросити тебе, відвідувати її в міру можливості. І подзвони за цим номером…»

Внизу записки було написано номер. Набравши його, Вікторія почула чоловічий голос. Пояснивши чоловікові всю ситуацію, він одразу зрозумів з ким веде розмову і запросив дівчину приїхати за однією адресою.

Як виявилося, це була нотаріальна контора. Там їм оголосили заповіт Антоніни Іванівни. Вона переписала квартиру.

На вихідних вони з чоловіком поїхали до дитячого будинку, де їй прийняли та привели Дашу. Це була світловолоса 10-річна дівчинка. Вона їх так зачарувала, що після приїзду додому вони вирішили її вдочерити. Діти їхні вже досить дорослі прийняли як свою.

Через три роки після подій, Вікторія з чоловіком дуже сильно поскандали. Посварилися  вони через дрібниці. Чоловік пішов з дому своєї матері й цілий місяць не з’являвся. Все ж таки він повернувся, і вони продовжили жити як раніше.

Минуло ще 7 років. Даша вже виросла. Квартиру, яка їм дісталася від її бабусі, переписали на неї. Але вона не поспішала туди переїжджати. Дівчина здавала свою квартиру, а жила з нами. Уся сім’я, як і раніше, мешкала в одній місці. Дорослі діти не втекли з сімейного гнізда.

Одного буденного вечора Вікторія чекала з дітьми чоловіка з роботи. Він запізнювався. Раптом жінка почула, як він входить до будинку і побігла зустрічати його. Але на порозі він був не один. Чоловік тримав за руку маленького хлопчика.

– Я тобі зараз все поясню, – почав чоловік.

Вікторія розуміла, що ця дитина не чужа.

– Ходімо їсти, – жінка перебила невпевнені спроби почати розмову зі мною, – все потім.

Після вечері, коли дітей уклали спати, відбулася довга розмова.

– Це було сім років тому? – Почала Вікторія.

– Так. Тільки знай, я люблю тебе. Це було тоді, коли ми з тобою посварилися, і я пішов жити до матері. Там я довго пив. Так мені дала притулок Олена. Я думав тоді що стосункам з тобою кінець… Вважав, що не повернуся. Проживши у неї 2 дні, зрозумів, що це не моя людина. Постійні  п’янки, гулянки. Ось я й пішов. А сьогодні зателефонували, щоб терміново приїхав. Не знаю, як вони знайшли мене. Коли приїхав, то побачив страшні умови для проживання. Олена нічого мені не розповідала. Сказала лише своєму синові: «Дивись, твій татусь приїхав». Малюк до мене підбіг і обійняв мою руку. Потім Олена пояснила, що ситуація складна і якщо я з собою не заберу, то дитину заберуть до сиротинця – чоловік розказав Вікторії все, – скажеш віддати його до дитячого будинку?! Добре! Я його не вирощував.

Віка зупинила чоловіка і сказала, що ранок вечора мудріший. Вони лягли спати. На ранок жінка прокинулася і дивилася на хлопчика. Він був такий схожий на її чоловіка. Після цього Вікторія зрозуміла, що він їхній і нікуди й ніколи вони його не вітдадуть