Тамара Миколаївна була самотньою пенсіонеркою, у неї не було дітей, тому вона часто доглядала бездомних тварин. Жінка була дуже чуттєвою, і ніколи не проходила повз чиюсь біду.

З самого ранку вона несла їжу кішкам, щоб погодувати їх, а після цього йшла на розмови із сусідками. Так проходили кожен день жінки, поки один похід у магазин не змінив її життя.

Якось жінка купила багато продуктів та пішла додому. Їй було дуже важко нести їх, бо вона взяла багато котячого корму. Також у жінки була травма руки, яку вона отримала на городі.

Жінка зрозуміла, що їй буде дуже далеко так йти, і вона вирішила пройти повз гаражі, де завжди жили бездомні. Тамарі Миколаївні було страшно, але вона таки зробила це, бо вибору не було.

Раптом вона побачила дитину, яка була зовсім одна і була дуже брудною.

– Ти хто? Хлопчику, як тебе звати, звідки ти? – Запитала жінка.

Дитина мовчала, і Тамара взяла з пакета хліб і почала годувати ним його.

– Як тебе звати, і як ти тут опинився? Давай я заберу тебе до себе додому, якщо ти тут зовсім один – спитала жінка.

Дитина кілька разів кивнула, і вони пішли. Вдома жінка приготувала йому поїсти, і він швидко все з’їв. Потім вона повела його до ванни, щоб він трохи зігрівся.

Так минув тиждень, але хлопчик так і мовчав. Вона щодня питала у себе, що робити далі, але не хотіла віддавати хлопчика до дитячого будинку, і залишити в себе теж не могла, бо за законом не мала права.

Жінка дуже прив’язалася до хлопчика і вирішила залишити його у себе доти, доки його хтось не почне шукати. Сильно вона не сподівалася на це, бо думала, що його покинули.

Хлопчика вона вирішила назвати Владом, і стала дбати про нього. У неї це гарно виходило, бо в молодості вона працювала нянькою у дитячому садку.

Сусіди одразу помітили зміни у житті жінки, і почали цікавитись. Вона вже не проводила так багато часу на вулиці, як це було раніше.

– Тамаро, що за хлопчик у тебе? Ти зовсім про нас забула, не розмовляєш навіть з нами. Розкажи, що трапилося, ти ходиш сама не своя останній час – сказала сусідка.

– Це онук моєї сестри, Влада звати. Вони прислали мені його на літо, бо в них у місті дуже запорошено, а в нього проблеми з легенями, треба освіжитися. Мені ніколи, я пішла додому. Потім поговоримо, дівчатка – сказала Тамара.

Жінка дуже боялася розповісти все сусідкам, бо боялася засудження і того, що вони розкажуть про це іншим. Вона розуміла, що не зможе тримати його вдома, бо йому треба буде вчитися та розвиватися.

Тамара вирішила залишити його ще на рік, і якщо все тоді не прояснитися, вона піде в потрібні органи.

Жінка почала навчати малюка, і через кілька місяців він заговорив. Вони часто гуляли на майданчику, вивчали багато цікавого, весело проводили час.

Для Тамари Влад став як онук, вона вже не уявляла свого життя без нього, бо завжди дуже хотіла мати дітей.

Так пролетів рік, два, жінка тік нікуди й не звернулась.

Одного разу, коли Тамара з хлопчиком займалися уроками, до них у двері постукали. Вона  відразу сказала хлопцеві зачинитися в кімнаті, а сама пішла відчиняти двері.

– Добрий день, ви Тамара? Я Віктор. Вибачте, що я несподівано приїхав. Просто шукаю свою дитину, і я випадково опинився у вашому місті, де дізнався, що у вас живе хлопчик, який  може бути моїм сином. Я втратив його три роки тому і весь час шукав його. Ваші сусіди мені розповіли – сказав чоловік.

– Ну, проходьте, поговоримо. Як це сталося? – сказала Тамара.

– У моєї дружини психологічні проблеми. Я не знав цього при нашому знайомстві, але потім я дізнався, що її батько мав шизофренію. Спочатку я сприймав її дива за кумедні речі, але потім це стало мене лякати.

Коли вона завагітніла, то вона ситуація ще сильніше загострилась. Не виходила з дому, просила поміняти мене замки. Це було дуже важко для мене, вона ходила до лікаря, і я сподівався, що їй стане краще. Але я помилився, стан погіршився. Їй здавалося, що в неї хочуть забрати дитину.

Навесні та восени у неї починалися напади. Через два місяці вона зникла з моїм сином Микитою, і я подав у розшук. Я не думав, що вона поїде з ним до іншого міста. Спочатку їх усі шукали, але все було безрезультатно.

І два дні тому я отримав інформацію, що в психіатричній лікарні знаходиться жінка, яка не пам’ятає про себе нічого і не знає про свого сина. Одразу поїхав сюди й зрозумів, що то моя дружина. Намагався поговорити з нею, і вона пам’ятала мене.

Вона чула мене, але все, що я дізнався так це те, що вона дуже добре сховала нашого сина. Ми відразу ж почали шукати його в цьому районі, будь ласка, дайте мені побачити хлопчика. Якщо ні, то я одразу піду і попрошу у вас вибачення за те, що так увірвався у ваше життя – сказав чоловік.

– Звичайно. Мені здається, що ви прийшли по правильній адресі, – сказала жінка.

Коли Тамара привела хлопчика за руку в кімнату, він відразу ж заплакали й побіг обнімати батька.

– Тату, я так радий тебе бачити – кричав хлопчик.

– Синку, я так довго тебе шукав. Микито, з тобою все гаразд? Як добре, що я знайшов тебе. Вибач мені, що залишив тебе і так сильно налякав. Я не думав, що все так вийде. Ми повинні сказати велике спасибі цій жінці за те що доглядала за тобою. – сказав чоловік.

Тамара Миколаївна одразу ж зрозуміла, що це батько та син. Вона віддала малюка чоловікові, хоч і всередині їй було дуже тяжко зробити це.

Чоловік із хлопчиком приїжджали до Тамари щорічно на літні канікули. Хлопчик називав жінку бабусею і дуже любив її, навіть не думаючи забувати про неї.

Батько був дуже вдячний бабусі за те, що вона не залишила його дитину на вулиці, бо з ним могло статися що завгодно.

Їхнє спілкування продовжувалось протягом довгих років.