Ніколи раніше Настя не дзвонила їй. Марина Петрівна була, так би мовити, із просунутих стареньких. Вона користувалася різними месенджерами, сиділа у соціальних мережах та в інтернеті. Тому з Настею вони завжди спілкувалися лише так.

Марина Петрівна відповіла:

– Так

– Андрій помер – сказала невістка.

Все попливло перед очима жінки

– Що? Як? – тільки крутилось у її голові.

Останнє що вона почула – гудки, а потім вона знепритомніла.

Жінка розплющила очі й побачила білу стелю. Повернувши голову, вона побачила медсестру.

– Що зі мною? Де я? – Запитала жінка.

– Ви у лікарні, з вами все добре – тільки відповіла медсестра.

– Де мій син, невістка? Що зі мною сталося?

– Який син, яка невістка? -Запитала медсестра

– Останнє, що я пам’ятаю: мені зателефонувала невістка і сказала, що мій син помер. А отямилася я вже тут – відповіла Марина Петрівна.

– У вас нікого немає. Ви вже третій день лежить у нас. Вас привезли із закладу де лікують психологічні розлади. Ви вже знаходилися там кілька років – лише сказала медсестра.

– Ні ви що? Дайте мені телефон, я зараз же поїду додому.

– Ні, не належить – тільки сказала медсестра і вийшла.

Жінка ще два дні пролежала у лікарні, їй ставили якісь крапельниці, від яких вона непритомніла.

До дверей увійшли двоє високих і міцних чоловіків.

– Вставай, пішли – сказали вони.

Вони взяли Марину Петрівну під руки та посадили у машину.

В психіатрії її проводили до палати, де окрім неї лежало ще 5 осіб.

– Хочуть, щоб я була божевільною – добре, такою і буду – вирішила жінка.

Вона більше ні слова не говорила про сина, невістку, дім. Вона ходила як усі й ні з ким не розмовляла. Таким чином вона хотіла приспати пильність персоналу, адже всі дуже уважно стежили за нею.

Жінка просто спостерігала і все запам’ятовувала.

Марина Петрівна вже напам’ять знала весь розпорядок дня персоналу: хто о котрій заступає на зміну, коли приходить прибиральниця, охоронці.

– Як я хочу додому. Зараз би сиділа на своєму балкончику і пила якийсь квітковий чай – все думала вона.

Зрештою, коли пильність персоналу ослабла, жінка вирішила діяти.

О 9-й ранку до них прийшла прибиральниця.

– Зараз якраз почнеться зміна, – подумала вона.

Марина Петрівна помітила у задній кишені прибиральниці телефон та непомітно його витягла. Працівниця закладу ніби щось відчувши, повернулася до неї. Тоді жінка почала показувати що вона шукає туалет. Жінка показала старенькій показала, де він знаходиться і продовжила мити підлогу.

Марина Петрівна попрямувала до туалету.

– Синові та невістці дзвонити не буду – вирішила вона – зателефоную до поліції.

– Алло, поліція?

– Так.

– Мене тримають силою, приїжджайте. Записуйте адресу – сказала жінка.

Вона дуже добре запам’ятала дорогу якою її везли сюди та адресу установи.

– Ви дзвоните із закладу де лікують психологічні розлади – поцікавився поліцейський.

– Так – підтвердила жінка – скоріше приїжджайте.

– Так, так, звичайно, вже мчимося – з іронією відповів поліцейський і поклав слухавку.

Раптом Марина Петрівна почула кроки, що наближалися, і міцно схопилася за ручку дверей, адже клямки тут не було. У двері постукали.

– Зайнято – сказала жінка

– Ану виходь швидше – почула вона голос медсестри.

– Так. Щось у мене живіт прихопило. Я зараз.

– Давай швидше – сказала медсестра і пішла.

Переконавшись, що медсестра пішла, Марина Петрівна вирішила зателефонувати своїй подрузі, благо її номер пам’ятала напам’ять.

– Марина, привіт. Давно ти не дзвонила. Як ти? – відповіла Тамара.

– Тамаро, у мене немає часу. Мене утримують в божевільні, приїжджай, врятуй мене – швидко промовила жінка і продиктувала адресу.

За кілька годин у будівлю налетіла поліція.

Тамара Степанівна, отримавши такий несподіваний дзвінок, одразу попрямувала до поліції. Вона розповіла про все дільничому. Він одразу ж згадав, що сьогодні вже надходив дзвінок на цю адресу, і відчув що щось тут нечисте.

Приїхавши до цієї установи, він одразу зрозумів, що все це незаконно і викликав групу захоплення.

***

Настя щодня кричала Андрія:

– Чому ми повинні винаймати квартиру, коли у твоєї мами така величезна, та ще й у центрі міста.

– Тому що ми маємо жити окремо – відповів Андрій.

– Можна ж продати її й купити дві квартири: двокімнатну – нам, а якусь маленьку однокімнатну квартиру – їй.

– Мама не погодиться на це, ти ж знаєш – лише відповів Андрій.

Тоді у Насті й дозрів цей план.

Якось Андрій все ж таки сказав дружині:

– Може заберемо вже її, вона ж мама.

– Ні. Зараз зробимо всі справи й тоді одразу випустимо.

Але їхньому цьому не судилося збутися.

Настя, зрозумівши, що її план провалився, втекла, покинувши Андрія. Та й не любила вона його, її спокушала лише трикімнатна квартира у центрі міста. Андрій же зрозумівши, що мама його не пробачить (та й не прощають таке), поїхав жити в інше місто.

Марина Петрівна нарешті сиділа на своєму улюбленому балкончику і пила квітковий чай.