Тетяна розгублено смикала сумку і намагалася йти не хитаючись. Але ноги не слухали, підгиналися. У голові постійно гуділо. Вона сяк-так доплила до лави в парку і буквально звалилася на неї.

Тяжкі дощові хмари мчали з боку озера. Таня дивилася на небо й сама була готова лити сльози. Хмари накрили парк, вітер, що налетів, тріпав волосся і колов тіло.

Таня підставила обличчя вітру і заплющила очі. Дощ не хотів наближатися до неї. Він різко вдарив десь у середині озера та повільно пішов до берега.

Хтось зарухався поруч, почулося бурмотіння. Тані ці звуки заважали повністю поринути у свою проблему і почати страждати. Вона розплющила очі й побачила на лавці чоловіка, що обертається. Тетяна одразу навіть і не помітила його, коли сідала.

Вигляд заношеного брудного одягу одразу кинувся їй у вічі. “Бездомний”, – подумала Таня і вже зібралася заплющити очі, щоб знову пережити хвилини, коли вона сьогодні дізналася, що чоловік обманював її весь час і не виїжджав ні на які заробітки, а просто жив в коханок. Тяжкі краплі почали свій шлях біля самого берега і рушили вперед.

Чоловік почав сопіти голосніше, явно висловлюючи своє невдоволення. Його рухи почали прискорюватися. Він сів на лаву, дістав з невеликої спортивної сумки дощовик і сховався.

Таня, нарешті, заплющила очі й підставила обличчя дощу.

“Нехай він плаче замість мене”, – подумала вона.

Але чоловік пробурмотів щось собі під ніс і накинув на жінку, що сиділа під дощем, свій дощовик.

Таня навіть не розплющила очі, вона просто почала стягувати з себе цей предмет і чекала нових крапель. Дощовик знову опинився на жінці. Так повторилося ще кілька разів.

Нарешті вона розплющила очі й подивилася на чоловіка.

– Що дивишся? Дають – бери, б’ють – біжи.

– Біжи, – Таня стукнула себе по лобі рукою, – біжи! Точно.

Вона схопилася з лави й побігла.

Тиждень тому до неї додому приходила жінка та цікавилася, чи не продає хтось у цьому під’їзді квартиру? Її діти переїхали сюди й хочуть, щоб мати мешкала поруч. Тоді Таня і не зрозуміла всієї суті цього візиту. А життя почало розставляти все на свої місця.

Забути, забути все, що відбувалося останні пів року як страшний сон, а зміна місця проживання була б чудовим варіантом для початку змін. Тільки тепер Тетяна усвідомила, що доля приготувала їй розв’язок. Виїхати, щоб не бачитися, забути, якнайшвидше, розлучитися і почати нове життя, без усього цього бруду та обману.

Дістаючи ключ від вхідних дверей, жінка зупинилася. Дощовик так і залишився на ній, застебнутий на верхню кнопку. Вийшло незручно. Таня хотіла повернутись, але найбільше зараз їй хотілося знайти ту жінку. Тетяна відчинила двері та увійшла до під’їзду.

На п’ятому поверсі справді жила родина, яка шукала для своєї матері квартиру неподалік. Таня відразу погодилася на пропоновану ціну, не торгуючись. Затишна квартира з видом на озеро теж ніби чекала на нову власницю. Усі угоди пройшли чітко та за часом. Настав час переїзду.

Тетяна спритно проскакувала серед розставлених біля під’їзду шаф і табуреток, перетягуючи квіти, які нікому чіпати не довіряла, зі своєї машини до квартири на третьому поверсі.

Вантажники рухалися повільно. Часто перекурювали та відпочивали. Тетяна іноді несміливо робила їм зауваження, але потім перестала, намагаючись розібратися у величезній кількості пакетів, мішків та коробок.

– Хазяйко, розрахуватися треба було б, нам на наступний об’єкт, – попросив вантажник.

– Як розрахуватися? Ви ж не все перенесли?

– Нам не можна, на другий об’єкт можемо спізнитися, там навантаження у вагон.

Таня оглянула речі, що залишилися біля під’їзду, дістала з сумочки гаманець і подала чоловікам гроші.

– Тут же не все, – обурювався один із чоловіків.

– Перенесли б усе й отримали всю суму, – насупилась Тетяна.

Вантажники поїхали, а вона сіла на лаву, щоб перепочити й розв’язувати питання з підйомом речей, що залишилися.

На залитому сонцем лужку біля парку сидів чоловік. На вигляд було зрозуміло, що сидить він там давно і нічим не обтяжений у своєму житті.

Озирнувшись, Таня зітхнула. Більше чоловіків у полі зору не траплялося.

– Три коробки, килимок і кілька важких сумок, цілком по силі слабенькій жінці, – міркувала Таня, оглядаючись навколо.

Першу, найлегшу коробку жінка занесла у квартиру швидко. З килимом теж переміщення пройшло успішно. Але сил на решту речей майже не залишилося.

– Допомогти? – пролунав чоловічий голос поруч.

– Так, дякую, не відмовлюся, – Таня обернулася й обімліла. Той чоловік, що сидів біля парку, підійшов до неї.

– Я сама, – раптом передумала Таня.

– Та я нічого не вкраду, грошей просити не буду, просто допоможу. Дають – бери…

Таня насупила брови.

– Ой, це ви, у мене ж ваш дощовик десь був, – почала вибачатися Таня, сплеснувши руками.

– Так, гаразд, у мене тепер шкірянка, не сильно мокну. Куди ж нести? – спитав він, схопивши найважчу коробку.

– Третій поверх, – крикнула жінка йому в спину.

Коли речі, що залишилися, розташувалися в квартирі, Таня, розгублено посміхаючись, дістала гроші і простягла чоловікові.

– Не треба, – відрізав він.

Таня хотіла сказати щось услід, але стрималася. Грошей не бере, а більше запропонувати їй нічого.

Наступного дня пішов дощ. Таня ввімкнула кавоварку і підійшла до вікна. Мокра дорога, з жовтою облямівкою листя, змусили жінку зіщулитися. А вдома тепло. Краплі по склу скочувалися повільно, наче вийшли на променад.

Таня задумливо проводжала перехожих одного за одним, поки не помітила в кущах під картонним навісом рух. Щось ворухнулося ще раз. І невдовзі зі свого притулку вийшов чоловік. Таня впізнала куртку.

Вона збігала в кімнату, серед коробок знайшла ту, що була з написом “осінь, дощ”, дістала дощовик і, швидко одягнувши плащ із гумовими чоботями, побігла надвір.

– Ось, – сказала Таня простягаючи дощовик, – це ваш.

Чоловік подивився на неї з подивом і пішов далі.

– Візьміть дощовик.

– Мені не треба, у мене клейонка вже є.

– Мені також не треба, у мене плащ, – заперечила Таня. – А їсти хочете?

Чоловік обернувся і подивився на неї.

– А можна?

– Звісно.

Вони разом дійшли до під’їзду, і чоловік раптом зупинився.

– Ходімо, – покликала з собою Таня.

– Я тут почекаю, – шморгнув він носом.

– Чому? – Запитала Таня.

– Я брудний.

– У мене є ванна та гаряча вода, хочете помитися? Зміну білизни не обіцяю, але щось придумаю.

Вони разом піднялися на третій поверх та увійшли до квартири. Понад годину жінка чекала, коли чоловік вийде із ванної кімнати. Вона вже кілька разів розігрівала суп та котлети.

Він вийшов мовчки, явно соромлячись свого вигляду.

– Я виправ там…

– Навіщо? Є ж пральна машина! – розставляючи на столі тарілки, метушилася Таня.

– Ні, у мене все брудне, я з літа не мився до ладу, тільки в озері.

– Сідайте, остигає, – просила Тетяна.

Вона сіла навпроти нього, поставила собі кухоль із чаєм і почала розглядати чоловіка.

Він не був схожий на тих страждальців, що тиняються біля магазинів і сміттєвих баків. Але все ж таки жив на вулиці. Таня не питала сама, думала розкаже. Але чоловік їв мовчки. Він неквапливо ніс ложку до рота, смакуючи кожну порцію їжі.

– А як вас звати? – поцікавилася вона.

– Тол… Анатолію, – відповів він, не відриваючись від тарілки супу.

– Я Тетяна. Може добавки?

– Ні, дякую, ще є друге, я вже відвик.

– А чому ви мешкаєте на вулиці?

Анатолій вдав, що прожовує їжу, але все ж таки почав розповідь.

– У багатого чоловіка будувати будинок найнявся. Бригада нас шість осіб була. А у господаря собака там дорога жила на ділянці, ми за гроші за нею доглядали та годували, коли господаря не було. А тут усі роз’їхалися один вихідний, залишився я і Степанович. Собака вночі вила, Степанович вийшов на ґанок, заспокоював, а собака ще й гавкати почала, ну він її… п’яний був. Собака дорога, раз не встежив, господар сказав заплатити за скоєне, паспорт забрав. Відпрацьовуй каже. Але я не винен. Винен, не винний, а гроші віддай. І я втік. Ще майже рік просто так працювати на нього не схотів. А без паспорта як без рук, ось у парку і живу все літо.

Тетяна, що підпирала рукою голову, опустила очі в кухоль і замислилась.

– Може можна відновити паспорт?

– А грошей у мене все одно нема.

– Я вам дам.

– Добра ти, але не треба. Я сам.

– Так і я не просто так. У квартирі потрібно зробити косметичний ремонт, якщо зможеш мені допомогти, я оплачу новий паспорт, – Тетяна дуже хотіла допомогти цьому чоловікові, до ладу навіть не усвідомлюючи, скільки коштує цей паспорт і як довго його робити.

– Все було дуже смачно, дякую, – сказав Анатолій і, натягнувши на себе мокрі речі, збирався йти.

– Ви куди? Знову спати на лавці біля озера? Так я й думала, чи не потрібен вам ніякий паспорт, зручно нічого не робити, правда?

Анатолій усміхнувся.

– То я завтра вранці і прийду, ремонт робити, а там буде видно.

– Навіщо вранці? Тепер і починайте. Спати будете на кухні, у мене й матрас є, – не вгамувалася Таня.

Але Анатолій відчинив вхідні двері.

Таня надула губи і хотіла вже крикнути: “Ну та йди”.

– Я сумку свою візьму і повернуся, пустиш?

– А… так, – розгублено кивала Таня, закушуючи губу.

Анатолій пішов. Таня підбігла до вікна і почала стежити за ним. Чоловік підійшов до свого картонного навісу, довго копався всередині, потім узяв сумку і попрямував у бік під’їзду. Минуло хвилин двадцять. Таня почала нервувати і сіла на табурет у коридорі. Анатолія не було. Вона відчинила вхідні двері і прислухалася. Тиша.

Тетяна зачинила двері та зробила кілька кроків у бік кімнати. Потрібно було розбирати речі. Гроші вона поклала на верхню коробку – це вона точно запам’ятала. Таня засміялася чоловік їх забрав. Звичайно, як вона могла подумати, що можливе інше! Мати Тереза. Таня й плакала й сміялася одночасно, ходячи між складеними по кутах різноманітними коробками, кульками та меблями.

У двері зателефонували. Таня відчинила.

– А відро і якісь інструменти є? А то я зараз кран зніматиму, підтікає. Та на кухні треба буде поміняти, ось я такий купив…, – пояснював Анатолій, дістаючи з пакета.

Він побачив її заплакане обличчя і замовк.

Тетяна посміхнулась

Так звичайно – відповіла радісно жінка та закрила за чоловіком двері.