– … Виходить, вони шостий рік уже так живуть? Хлопець платить гроші за оренду квартири власної дружини й не знає про це? Що ж…

– Ну, почекайте! По-перше, платить він не дружині, а мені, тещі: юридично власник квартири – я. А які там домовленості між мною та моєю донькою, це тільки наша справа, її не стосується. Правильно?.. А по-друге, особисто йому якась різниця? Свого власного житла у нього в столиці немає, знімати йому треба було б у будь-якому разі. Він і до весілля орендував квартиру. Прийшов до нас із валізою… Міг зараз знімати у чужих людей, але у своїх таки приємніше жити, я вважаю…

– Так?

– Ще б пак! Робити у квартирі можна все, що завгодно, не питаючись: будь-який ремонт, будь-яке перетворення – будь ласка, я лише «за». З перевірками до них ніхто не ходить, раптово їх не виселять. Сусіди ставляться нормально, як до постійних мешканців, адже це також важливо. І по грошах я ціну не заломила, домовились навіть трохи нижче за ринок. З вулиці таку квартиру в цьому районі він би за стільки не винайняв. Так що скаржитися йому, я думаю, нема на що!

Квартира, про яку йдеться – ніяк не палац, проте пристойна по метражу двохкімнатна в новобудові на південному заході столиці належить п’ятдесяти дев’ятирічній пенсіонерці Марії Леонідівні. Жінка кілька років тому купила квартиру сама, до іпотеки.

– Я важко працювала що б купити цю квартиру! – зітхає Марія Леонідівна.

Свого часу жінка здобула невелику спадщину – частину грошей від продажу батьківського будиночка у глибинці. Додала трохи своїх нагромаджень і вклала кошти у квартиру, на залишок суми взявши кредит.

– Знайомі пальцем біля скроні крутили – мовляв, Машко, ти збожеволіла, навіщо ти в це влізла! – розповідає Марія Леонідівна. – Ти мати-одиначка, яка ще іпотека! Це кабала на багато років, а вдруге роботу загубиш? Та мені й самій страшно було – страх як. Але я наважилася, і не пошкодувала. Знала, що дочка росте, що їй теж житло потрібно буде рано чи пізно – своє окреме…

Іпотеку Марія Леонідівна виплатила приблизно на момент закінчення донькою Лерою інституту і на випускний подарувала дівчині ключі. Втім, переїжджати від матері Лера не поспішала. Потроху зробили у новій квартирі ремонт, купили меблі, побутову техніку – в цих витратах Валерія брала долю вже повноцінно, бо працювала та мала свій дохід.

За деякий час донька Марії Леонідівни зустріла Павла. Відносини розвивалися швидко, і незабаром постало питання, що молоді хочуть спробувати пожити разом.

– Ось тоді я дочці запропонувала цей варіант. Порадила не казати, що квартира ця – її. Адже вона так на мене й оформлена залишилася… Запропонувала – скажи своєму Паші, що мама здає квартиру, грошей просити порівняно небагато, нам готова зробити ще знижку. Квартира хороша, чиста, в новому будинку, метро поряд, до роботи добиратися дуже зручно. Вмов його, кажу, винаймати нашу квартиру! Гроші хай перекладати мені на карту, а я одразу пересилатиму їх тобі…

У перший момент Лері такий план видався диким. Брехати, викручуватися – навіщо це треба? Але мати зуміла її переконати, що у такому обмані нічого страшного. Гроші можна нагромаджувати на вкладі, і потім купити на них щось потрібне для сім’ї. Нарешті, рано чи пізно знадобиться квартира більшої площі, тоді вони стануть у пригоді.

Мало, як складеться життя. Все одно колись буде дитина, декрет – ось тоді гроші стануть у пригоді.

– Дівчині привести чоловіка до своєї квартири – якось неправильно! – міркувала Марія Леонідівна. – А якщо погано поладнають, наприклад? Скажеш – мати сказала звільнити квартиру. І взагалі, хай не розслаблюється! Нехай знає від початку, що йому треба заробити на житло для своєї сім’ї. З якого дива йому жити безплатно?

…У підсумку вже шість років так і мешкають. За цей час багато що змінилося – молоді зареєстрували шлюб, народили дитину, Лера відсиділа два роки у декреті, потім взяла няню та вийшла на роботу. Щомісяця Павло переказує тещі суму на картку – ці гроші Марія Леонідівна одразу перекидає гроші на карту доньки.

– Це її квартира, купувалась для неї, я ні на що не претендую, мені нічого не треба! – каже вона.

Марія Леонідівна досі працює, отримує зарплату і грошей не потребує.

– Слухайте, а вдруге зять дізнається, що ви його всі ці роки ось так за ніс водите?

– Та як він дізнається? – відмахується Марія Леонідівна. – Лера йому не скаже, я теж говорити не збираюся. А ці гроші вже кілька разів ґрунтовно виручали доньку. Тепер ось дякує щоразу, що порадила  її свого часу так зробити.

Як вам ситуація? Що думаєте?