Толік прокинувся через те, що на кухні щось гриміло. Він злякано завмер у своєму ліжку, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Злякався Толік тому, що він жив сам, без дружини й без мами. Точніше, у нього ніколи не було дружини. Мама була, але жила окремо.

А на кухні, тим часом хтось виразно орудував посудом.

— Мабуть, це все-таки мама… — подумав Толік. – Прийшла, як завжди, без попередження. Але чому так рано?

На годиннику стрілки показували лише сьому ранку.

– Мама! – крикнув він голосно. – Це ти?

– Ні, не я, – через невелику паузу відповів таким же криком зовсім незнайомий жіночий голос.

– А хто? – Знову, автоматично, крикнув Толік, і тут йому стало дуже страшно. Серце його застукотіло так голосно, що навіть вуха заклало від його гуркоту. – Гей! Хто там гримить на кухні? – закричав він уже трохи істеричним голосом. – Хто, я питаю?!

– Твоя дружина, – відповіла так само голосно жінка. – Ти спи, спи, рано ще вставати. Я сніданок приготую і тебе прокину. Сьогодні ж вихідний на роботу. Спи, давай. – До речі, у голосі жінки теж відчувався страх.

– Як це спи? – обурився Толік. – І взагалі, немає у мене жодної дружини. І ніколи не було.

– Я знаю, – відповіла незнайомка.

– Знаєш? Тоді я нічого не розумію… – У Толіка навіть мурашки побігли по руках та ногах. – Чому тоді ти кажеш, що ти моя дружина?

– Тому що я – твоя дружина з майбутнього! – приголомшила його жінка. – Ти тільки через рік мене зустрінеш, закохаєшся без пам’яті, і ми з тобою одружимося.

– Як це може бути?! – Вигукнув ошелешений Толік.

– Дуже просто. Усі мужики колись одружуються.

– Я кажу, як може бути, що ти моя дружина з майбутнього? – Уточнив Толя. – Так не буває.

– Значить, буває, – заперечила, невдоволено, гостя. – Думаєш, я зраділа, коли до тебе потрапила сюди? Адже я, теж, спочатку заснула у себе у квартирі. Ми вчора з подружками в барі так набралися… А вночі я від шуму прокинулася, бачу – ти, як тінь, по моєму будинку ходиш, і без світла килими чистиш. Я тебе питаю: “Ти – хто?” А ти відповідаєш: “Твій чоловік із майбутнього”. Я, кажеш, на рік уперед випадково попав.  Я наведу порядок у кімнаті, і тебе розбуджу. Ну, я від страху в непритомність і брякнулася. Прямо лежачи в ліжку. А коли прокинулася, дивлюся, ти вже поряд спиш. Точніше, я поряд сплю, у тебе вдома. Ну, мені й довелося вставати, готувати сніданок. Ось. Ти давай, спи.

– Чогось я не хочу спати… – Толіку навіть цікаво стало, що це за диво таке з ним відбувається. – Я вже виспався.

– Я розумію. Але може, ти все-таки заснеш, га? – благаючим тоном попросила жінка.

– Навіщо? – ще раз запитав він.

– Ну як навіщо? Може, ти через годинку прокинешся вже у своєму часі? Де мене ще поряд з тобою нема. Зараз мені щось страшно зустрічатися з тобою.

– Мені теж страшно, – зізнався Толік. – Тебе як звати?

– Ірена.

– Ох, ти… – здивувався Толя. – Ім’я, яке, у тебе! Мені навіть подивитись на тебе захотілося.

– Та ні в мені нічого такого особливого. Звичайна я. Тільки ім’я незвичайне, та й усе.

– Ти що, негарна, чи що? – злякався Толік.

– Ну як тобі сказати? Я хвалитись не люблю, але хлопчики на мене западали. Спи, а. Ну, будь ласка. Через рік ми зустрінемося та одружимось. А зараз, спи.

– А що як – не зустрінемося?

В цей час у Толіка під подушкою задзвонив телефон.

– Стривай, мені дзвонять! – крикнув він майбутній дружині, квапливо витяг телефон і побачив, що йому дзвонить мама.

– Мама! – Закричав він у телефон. – Вгадай, хто у мене зараз на кухні? – закричав, і тут же відчув, як у нього тріщить, після вчорашнього, голова.

А мама, тим часом як завжди, суворо сказала:

– У тебе на кухні не хто, а що. Там їжа, яку я тобі вранці приготувала. Я намагалася тебе розбудити, але ти після вчорашнього не міг навіть голову від подушки відірвати. Ти знову гуляв із приятелями у нічному клубі, так?

– Ну, мам, – застогнав від головного болю син, – я не маленький. Мені ж уже двадцять п’ять років… Стривай! – Він раптом схаменувся. – Ти, в якій годині в мене  була кажеш?

– О сьомій. Мені сьогодні до приятельки їхати до іншого міста. Тож я прийшла дуже рано. Я ж знаю, якщо я не приготую тобі їжі, ти їстимеш одну сухом’ятку.

– Як – у сьомій? – здивувався Толік. – Це зараз на годиннику сьома, мамо. Тільки зараз.

– Зараз вже майже дванадцята. Протри очі, синуля. А найкраще – йди у ванну та вмийся.

– Так? – Толік ще раз подивився на годинник, абияк сфокусував свій зір, і тут же зрозумів, що мама має рацію.

– Тож, синку, мене у вихідні в місті не буде. Повторюю – я буду у приятельки. Вона каже, що до неї племінниця приїхала з іншого міста дуже гарна дівчина. Між іншим, цю дівчинку Іреною звати.

– Як? – не повірив своїм вухам Толік.

– Іреною. Хочу я з нею познайомитись?

– Навіщо це?

– Потім, – суворим тоном відповіла мама. – Все вставай, вмивайся, обідай і став добрим хлопчиком. – У телефоні пролунали гудки.

Толік знову прислухався, потім обережно встав з ліжка і навшпиньки покрався на кухню.

Там було пусто. На столі справді стояла приготована кимось їжа, а ось майбутньої дружини вже не було.

А може, поки що не було.

Але тепер Толік точно знав – йому залишилося чекати рівно рік.