Одна дівчина працювала у маленькій забігайлівці офіціанткою. Олена була сиротою. Так сталося, що вона навіть не знала своїх батьків. Вона виросла в дитбудинку, була жвавою дівчиною з добрим серцем. Досягнувши повноліття, вона насамперед влаштувалась на роботу у вищезгадану забігайлівку. Платили там мало, але спочатку їй цього було з головою. Вона вже другий місяць займалася цією рутиною, як раптом одного з будніх вечорів з нею не сталося таке.

Оскільки народу останнім часом було багато, то заклад був відкритий допізна. Цей день був винятком. Олена, прибравши зі столу посуд, залишений останніми на сьогодні відвідувачами, несла його на кухню. Зібравши все сміття, вона закинула його у величезний мішок і понесла його в провулок, розташований позаду будівлі.

Там знаходилися баки зі сміттям та коробки з частиною продуктів, переважно овочів. Вони були обгороджені парканом, але дрібні звірята іноді залазили туди й копали в припасах. Підходячи до баків, вона почула шарудіння з боку коробок. Оксана закинула сміття і повільно підійшла до огорожі. Шурхіт продовжувався, і вона, подумавши, що туди знову забралося якесь звірятко поплескало в долоні й сказала:

– Тихо!

Шурхіт зник. Олена, постоявши трохи ще, розвернулась у бік входу, як раптом вона почула кашель. Злякавшись, вона сказала:

– Хто там? Це приватна власність, вам не можна перебувати тут.

На вулиці вже було темно, але єдиний ліхтар у цьому провулку краєм висвітлював коробки. І вона побачила, що з темряви повільно з’явився хлопчик 9-10 років. Він був дуже погано одягнений. Одяг практично висів на ньому. Оленка побігла на кухню, взяла ключі від замку, що закриває паркан і відчинила його.

Вона підійшла до нього, опустилася вниз і сказала:

– Ти загубився?

Хлопчик нічого не відповів.

— Ти як сюди заліз? Паркан майже два метри заввишки, навіть мені складно через нього перелізти.
Хлопчик знову нічого не відповів, а лише мовчки слухав, зрідка поглядаючи на неї. На вулиці починався дощ, і вона повела його за собою до будівлі. Всадила за стіл і принесла їжу, що залишилася в холодильнику.

– Тримай, тобі треба поїсти. Ти, мабуть, давно нормально не їв.

У нормальному світлі вона побачила, що хлопчик був дуже худий. Він перестав соромитись й став жадібно їсти суп. Коли він його з’їв, Олена налила йому ще й почала знову спокійно питати:

— То як тебе звати?

Хлопчик, помовчав секунд десять і промовив:

– Іван.

– Гарне ім’я. Отже, ти загубився, так?

Хлопчик ствердно кивнув головою.

– А де твої батьки?

— Вони загинули, — сухо відповів хлопчик.

– Пробач, я не знала. Але хтось із родичів залишився?

– Так, тітонька. Але вона живе в іншому місті та батьки з нею майже не спілкувалися.

Хлопчик закінчив із добавкою і подякував Олені. Вона прибрала зі столу, зачинила кухню та відвела хлопчика до себе додому.

– Там ванна, я набрала тобі води. Скупайся і лягай тут у моїй кімнаті. Прокинешся і вирішуватимемо, що нам з тобою робити.

Іван слухняно виконав її наказ, ліг на ліжко і заснув майже за секунду. Олена лягла на дивані й намагалася заснути, обмірковуючи як допомогти цьому малюкові. На ранок, прокинувшись, на Івана чекала смачна яєчня і він, яку він з’їв з великим задоволенням.

— Дякую вам, тітонько Олена.

— Мені й двадцяти нема, яка я тобі тітонька, — з усмішкою відповіла Олена.

— Я знайшла деякі речі, сподіваюся, вони тобі підійдуть.

Хлопчик радісно взяв речі та побіг у кімнату переодягатися. Повернувся він із задоволеним обличчям, виявивши, що речі йому справді підійшли.

— Прям як на тебе шили, — також з усмішкою мовила дівчина.

Хлопчик усміхався і не знав, що йому казати.

— Отже, Іван. Я вчора думала, що нам робити, і придумала ось що. Ми відправимо тебе до твоєї тітоньки. Поки ти спав я купила квитки й сьогодні ввечері ти вже поїдеш туди. Моя подруга теж їде туди, і ти поїдеш разом з нею.

Хлопчик засяяв від щастя і не знав, як їй віддячити.

Олена обняла хлопчика і почала збирати йому сумку. Увечері вона посадила його на поїзд і більше вони не бачили один одного. До одного моменту.

Олені виповнилося вже 58 років, і вона не змогла реалізувати свої мрії. Вона стала бідною і три місяці тому у неї за несплату забрали квартиру. Грошей навіть на найменшу провізію вона не мала. Вона перебивалася різними продуктовими відходами, що викидалися біля різних забігайлівок та кафе. Починалася зима, одяг на ній зовсім висів і незабаром вона  отримала запалення легенів. Бабуся вже зовсім зневірилася і чекала свого останнього дня. І він би настав, якби не сталося з нею таке.

Вона рилася у сміттєвих баках біля ресторану, що користується у місті великим попитом серед вищих кіл суспільства. Вона ще не встигла нічого знайти, як раптом її гукнув хтось, що вийшов з ресторану. То був господар цього закладу, який часто сюди заходив і особисто перевіряв усе, що в ньому діялося.

— Жінко, що ви тут робите?

— Нічого, я вже йду, не викликай поліцію. Мені не потрібні проблеми, синку.

— Що ви, яка поліція. Я сам колись був у такій ситуації, що й ви. Мене тоді врятувала одна дівчина, я вважаю своїм обов’язком допомогти вам.

Олена вирішила не чинити опір і вирушила за чоловіком. Він накрив їй стіл у VIP-ложі ресторану і трохи почекавши, почав розпитувати її про всю її життєву ситуацію. Він також розповів і про ситуацію, що сталася з ним у дитинстві. Зрозумівши, що він той самий хлопчик, якого вона знайшла поряд з кафе, вона вимовила його ім’я і він зрозумів, що перед ним сидить та сама Олена, яка врятувала його в дитинстві.

Далі можна не продовжувати, Іван подарував Олені квартиру, приходив до неї майже кожен день. Потім він узагалі перевіз її до себе в маєток, де Олена прожила ще 5 років і  померла. Запалення легенів на момент їх зустрічі у ресторану сильно прогресувало і переросло в невиліковну хворобу. Вона боролась 5 років, але перемогти так і не вдалося. Але, як уже пізніше казав Іван, вона точно пішла щасливою людиною.