— …Я із задоволенням сиджу вдома понад п’ять років, на роботу мене абсолютно не тягне! – розповідає тридцятидворічна Єлизавета. – Напрацювалася до декрету. Як згадаю цю п’ятиденку, так здригнуся! Ідеш на роботу – ще темно, повертаєшся – вже темно, ніч надворі. Поїсти й спати. А вранці знову йти в офіс! Надмірні години, постійні аврали, дедлайни, начальство психує, жах! А вдома… Сама собі господиня. І готувати можна не кваплячись, і з дитиною займатися, і собі час приділити!

— Ну, якщо чоловік не проти й сам заробляє, вдома, звісно, ​​краще…

— Звичайно, не проти він, як же! Всі вуха вже просвистів, час, мовляв, тобі на роботу виходити, син вже великий, вистачить вдома сидіти. Але я вважаю, що мені не потрібно працювати. У мене пасивний дохід!

– Ого! Так це чудово тоді. А який, як не секрет? Квартиру здаєш в оренду?

– Ні, не квартира! Мені тато платить гроші, щоб я спокійно сиділа з дитиною, займалася сім’єю та собою. Щомісяця перераховує мені певну суму на картку. Тому що він чудово знає, що з дитиною – це не робота, а якесь виживання. Виходить, що до ладу ні там, ні там. І дитина потребує уваги, і будинок треба прибирати, та й на роботі, якщо чесно, все сяк-так, у півночі. Ну ось кому потрібні такі працівники? Тато каже, я у своїй фірмі надивився на таких жінок із дітьми, намагаюся не брати. Тому й запропонував мені сидіти вдома із Костиком! А про гроші, каже, не турбуйся, це питання ми вирішимо!

…Батько у Єлизавети – людина досить заможна. Не олігарх, але копійки не рахує. Дружина його, мати Лізи, все життя не працювала, займалася домом, дочкою та сімейними справами. Робила ремонти у квартирі, планувала відпустки та поїздки, будувала заміський будинок – звичайно, не сама, а руками спеціально найнятих людей, але розбиралася у всьому ретельно та досконало. Так, що ще й робітників консультувала та поправляла.

Ліза теж була, звісно, ​​повністю на мамі.

У вільний час мама займалася милими жіночими хобі: вишивала, робила ляльок, розводила собачок. Ну і, звичайно, завжди була напохваті у чоловіка та доньки. Зустріти гостей, з’їздити на змагання з танців, зателефонувати, дізнатися, оформити, з’ясувати, купити подарунки – все було на ній. І їй таке життя подобалося, в чотирьох стінах воно нітрохи не нудило, а весь час знаходила собі справи. Читала, дивилася фільми, займалася собою.

– Мамі зараз п’ятдесят п’ять, але їй цих років ніхто не дає! – Розповідає Ліза. – Виглядає вона чудово, стежить за собою. Всі дивуються і не вірять, що в неї вже така доросла дочка, і онук є.

Батько Лізи вважає, що так правильно. До народження дитини, на його думку, жінка може попрацювати. А вже після пологів їй краще присвятити себе дитині. Тим більше якщо вона сама хоче.

Але чоловік чомусь дотримується зовсім іншої думки. Але чому? Ліза не розуміє.

– Житло у нас є! – пояснює вона. – Живемо у квартирі, купленій татом. Ну так, звичайно, квартира оформлена на мою маму, і мій чоловік до неї стосунку, виходить, не має. Але я тут до чого? У мене житло є!.. Він мені тут заявив – ось розлучаться твої батьки, мама прийде до цієї квартири жити, а ми куди? Я кажу – ось нехай спочатку розлучаться, потім думатимемо! Поки що до цього жодних передумов немає. Навіть якщо й так, тато не покине ні мене, ні маму. Не така він людина…

Влазити в іпотеку, коли є дуже пристойний дах над головою, Ліза не бачить жодного сенсу.

Чоловік Лізи працює в офісі, отримує зарплату навіть трохи вище за середню. Батько платить Лізі гроші, які можна порівняти з тими, що вона отримувала на своїй колишній роботі.

— Жінки, які працюють, варяться в колективі! – Невпевнено продовжує аргументувати чоловік. – спілкуються з людьми, бачать нові обличчя. А ти весь час із дитиною. Не нудно?

– Ні! – Безтурботно махає рукою Ліза. – До того ж я не лише з дитиною! І з мамами на майданчиках, і в інтернеті, і з подругами.

Тоді чоловік пускає в хід головний козир – недобре, мовляв, тридцять років брати гроші у тата. Ну, це неправильно! Але Ліза вважає, що нічого такого у цьому немає. Погано у бабусі пенсію відбирати та проїдати, це так. Але ж Ліза таким не займається. Батько сам запропонував, і віддає доньці аж ніяк не останні гроші. Він повний сил і життєвих планів п’ятдесяти шестирічний чоловік, про пенсію навіть не думає.

Ліза вважає, що жодного серйозного аргументу за те, щоб їй зараз кинути все і йти працювати, її чоловік не має.

— Чоловік мені просто заздрить! – посміхається Ліза. – Він змушений щодня ходити до цього свого офісу, вставати, збиратися за будь-якої погоди, запам’ятовувати якісь цифри, проблеми. В той час, як я займаюся в основному тим, що подобається! Ось і прикопався на рівному місці.

А може, Ліза повинна все ж таки прислухатися до чоловіка?

Чи чоловік її справді «прикопався на рівному місці»?

Що думаєте?