На пагорбі біля струмка було по-літньому тепло та сонячно. Василина зняла черевики і обережно опустила ноги у прохолодну травневу воду. Мама суворо забороняла їй мочити ноги в холодному струмку, але сонечко так припікало, а мами поряд не було…

Тому Василина вирішила потай побігати по воді. Вона була слухняною дівчинкою і зазвичай не суперечила дорослим.

Але дуже вже теплим був день і так сильно хотілося, щоб скоріше настало літо, що дівчинка не втрималася і зайшла у воду по самі щиколотки.

Василина заплющила очі і уявила собі, ласкаві хвилі ніколи не баченого і такого казкового моря накочували на неї і лоскотали її пальці.

Влітку тато обіцяв повезти їх із мамою на відпочинок, але зараз він дуже багато працював і майже ніколи не бував удома. Мама казала, що він їде на заробітки. Що це таке Василина ще не розуміла, але сподівалася, що, повернувшись зі своєї роботи, тато дотримається обіцянки.

– Ну і що ти тут робиш? – від несподіванки дівчинка здригнулася і обернулася. Ззаду її стояв її дід, Павло Макарич, який підійшов зовсім впритул до внучки, що замріялася, і схопив її за плечі.

– Ось мати тебе насварить! Ти чого це у воду крижану полізла?

– Не насварить, діду. Ти тільки не кажи їй про це. Тоді вона не дізнається.

– А як застудишся? Тоді точно здогадається, що ти до струмка бігала. Вилазь давай! Ходімо до мене, я тебе чаєм з малиною напою та ноги про всяк випадок попариш.

– Я, діду, про море мріяла. Тато обіцяв мене влітку звозити. Ось ти колись бував на морі?

– То я ж тобі розповідав, що бував багато разів, але тільки те море не тепле було, а холодне, північне. У ньому не поплаваєш. Жили ми тоді з твоєю бабусею далеко звідси. Я там служив. Із нею там і познайомився. Це ми потім уже до моїх батьків повернулися, коли батько твій народився.

– Пам’ятаю пам’ятаю. А я ось на справжнє море поїду – з пальмами та теплою водою.

– Справжнє? – глузливо перепитав дід. – Ну-ну, нехай так. Ходімо вже, непосида ти така.

Але побувати на морі Василині так і не вдалось. Літом її дитяче життя змінилось. Батьки в черговий приїзд батька з заробітків посварилися, що нерідко буває в таких сім’ях, де молоді живуть порізно.

Але в їхній сім’ї ситуація склалася зовсім незвичайна: не батько пішов із сім’ї, а мати, покинувши доньку, поїхала до коханця в столицю.

– От же стерво! Поїхала і навіть про дитину не подумала – батько Василини проклинав дружину Тетяну останніми словами. – Куди тепер дівчинку подіти? Мені знову на роботу їхати треба.

– Не шуми ти так, – умовляв його старий батко, – А я навіщо? Нехай вона в мене залишиться. Ми з нею вдвох чудово порозуміємося. Чи не так? – Старий підморгнув семирічній дівчинці. І та, відразу забувши про свої прикрощі, радісно посміхнулася:

– Так, ми з дідом найкращі друзі, тату. Він, знаєш, мене всьому вчить. Ми з ним і в ліс, і на ручку разом ходимо. Ти не хвилюйся, татусю, він за мною добре наглядатиме!

Так вони й стали жити. Старий душі не чув у життєрадісній дівчинці.

Вася – так називав він свою, по суті осиротілу при живих батьках, онучку, – синьоока ти моя любов, радість ти моя.

Щодня вони проводили разом, і Павло Макарич щосили намагався, щоб онука не сумувала без батьків.

Мати Василини зовсім не показувалася в селищі, тільки зрідка дзвонила у свята. Після кожного її дзвінка дід засмучено хитав головою і тільки зітхав: “Ну що за недолуга у тебе мама, а? Ось так взяти і зірватися, все кинути… Хоча б разок приїхала!

Краще б він не бажав такого, бо через рік Тетяна справді знову з’явилася у селищі.

Страшна подія передувала її появі: батько Василини загинув на роботі і повернувся додому вже в труні.

Дідусьза мить постарів років на двадцять. Поховавши сина, він одразу з бадьорого і міцного ще чоловіка перетворився на повну руїну. А коли зі столиці приїхала його колишня невістка і заявила, що хоче забрати доньку з собою, він готовий був буквально навколішки вимолювати в неї право залишити собі дівчинку.

– Ну навіщо вона тобі там, Тань? У тебе ж нове життя, зовсім чужий для Васі чоловік. А я тут зовсім один залишаюся… Не відбирай у старого останню радість!

Жінка не стала його слухати – їй було начхати на його скупі сльози. За загиблого чоловіка на доньку їй мали дати гроші, і вона не хотіла ділитися ними з старим. Не допомогло навіть те, що донька не хотіла їхати з нею. Василина ховалася за дідом, вона відмовлялася сідати в машину і їхати з рідного селища.

– Ну ти подивися, яка паршивка! Зараз же припини! Я що, даремно сюди приїхала? Швидко сідай і поїхали – вона схопила доньку за руку і потягла до машини.

– Я не хочу їхати, я хочу з дідусем залишитися! – в унісон діду плакала його внучка.

Машина неслася геть від її рідного дому в невідомість, і Василині почало здаватися, що все, що залишилося позаду, зникло з її життя назавжди.

– Ну навіщо так драматизувати? Ніхто ж нікого не вбиває! Скільки можна там з дідом сидіти і по лісах шлятися? Тобі вчитися треба, доросла вже, скоро вісім років. Підеш у місті в хорошу школу – дядько Валерій пообіцяв тебе у найкращу влаштувати. Ось приїдемо, я тебе з ним познайомлю. – заспокоювала Тетяна свою засмучену дочку.

Василина не хотіла знайомитися з залицяльником матері. Та й той, як виявилося, не надто був радий, що Тетяна притягла з собою доньку. Він був одружений, у нього були свої діти, і його зовсім не радувала перспектива того, що в зручної для нього жінці з’явиться примхлива дівчинка.

А Василина зненавиділа Валерія з першого погляду, тому намагалася зухвало йому, підлаштовувати дрібні капості і завдавати йому всіляких незручностей.

– Ну і навіщо ти притягла дівчинку сюди? – казав Валерій її матері, – У нас все було нормально, налагоджено, і ось тепер я не можу спокійно до тебе прийти, щоб не отримати порції негативу від цієї дитини. Зроби щось щ нею!

Тетяна постійно лаяла доньку і погрожувала віддати її в інтернат, якщо та не припинить діставати Валерія.

– Дурень він, твій Валера, жартів не розуміє. А мене не в інтернат, а до діда відвези. Усім краще буде.

Відносини матері та Василіни зовсім зіпсувалися, коли багатий коханець вирішив покинути Тетяну. Жінка злилася на доньку і звинувачувала її в тому, що це саме з її вини розладналися стосунку між нею та Валерієм.

– Ось бачиш як вийшло? Я хотіла, щоб ти в достатку жила, бідності та потреби не знала. А ти чим відплатила, невдячна?

Спочатку в матері ще залишалися гроші, накопичені за той час, коли багатий коханець щотижня видавав їй кошти на утримання та не скупився на дорогі подарунки. Десь півроку вони змогли протягнути на них.

Тетяна щось постійно тягала до ломбарду і зовсім не думала про те, щоб знайти роботу і подумати всерйоз про завтрашній день. Вона не вміла та не хотіла працювати. Спочатку її забезпечував чоловік, який працював на заробітках, а потім Валерій. Тому коли всі додаткові кошти вичерпалися, вона знайшла собі іншого чоловіка.

На відміну від Валерія, новий співмешканець Тетяни був неодружений, але всі його звички та замашки видавали в ньому людину, близьку до кримінального світу. Він не був такий терплячий і інтелігентний із коханкою та її донькою, як минулий кавалер.

Іноді сварки закінчувалися бійкою, і Василина почала звикати, що в будинку постійно є якісь дивні люди, ллється річкою алкоголь і чується нецензурна лайка. Вона тепер навіть не могла мріяти про те, щоб поїхати жити до рідного селища до улюбленого діда.

Її дідусь помер на самоті, залишений у своєму старому будинку без жодної рідної людини поряд. Він якось відчув себе дуже погано і навіть не зміг нікого покликати на допомогу.

Коли його знайшли сусіди, він уже давно не дихав, його тіло задубіло, порожній і мертвий погляд був спрямований у стелю. Тетяна не поїхала ховати свекра, і похорон займалися сусіди старого. Василина навіть не відразу й дізналася, що дідусь помер. Коли вона в черговий раз почала просити матір відпустити її до діда, мати гнівно крикнула їй:

– Немає твого діда, помер він давно.

– Як помер? – Василина не могла повірити, що ніхто не повідомив їй раніше, не дав попрощатися з рідною людиною, не повіз її на похорон. – Мамо, а чому ти не була на похороні?

Але мати це ще більше розлютило:

-Досить ридати. Теж мені втрата – старий і нікому не потрібний дід.

– Він потрібен був мені, мамо.

– Дуже добре. Тоді я дам можливість тобі не жити з такою поганою людиною, як я. Я думала, що тобі потрібна мати, але якщо я така жахлива, тобі, думаю, буде краще без мене.

Тетяна віддала доньку до інтернату, і з того моменту Василіса більше ніколи не бачила своєї мами. Ось так раптом вона стала круглою сиротою. Немов маленька пташка, замкнена в клітці з підрізаними крильцями, тужила вона біля вікна, згадуючи ті часи, коли могла вільно гуляти лісом, що ріс прямо біля її рідного селища, коли могла шльопати босими ногами по струмку, що весело дзюрчав біля лісової галявини.

Найбільше вона сумувала за дідом, за його мудрими очима і лукавими зморшками, за його доброю усмішкою та ласкавими прізвиськами, якими він щедро обдаровував онучку.

Так минули роки. Василина виросла і закінчила профтехучилище. Зіткнувшись із дорослим життям, вона спочатку трохи розгубилася.

Навчання закінчилося, з гуртожитку її виселили, житла не було, оскільки десь у неї була мати,

а в селі – переписаний на Василину старий будинок.

Потрібно було влаштуватися хоч якось на роботу. Молоду недосвідчену дівчину не сприймали всерйоз, та їй і не було чого запропонувати роботодавцям. На неї чекала лише найпростіша і низькооплачувана робота.

Василина влаштувалася працювати на склад. Спочатку їй довірили лише сортування продукції, але через кілька місяців її підвищили. На той час Василина вже освоїлася на своїй роботі, у неї з’явився хлопець, який працював на складі водієм. Антон був старший за неї років на п’ять.

Він вмів розсмішити дівчину, здавався дуже чуйним та добрим хлопцем. Василина закохалася в нього без тями. Високий і симпатичний хлопець закрутив їй голову, вона й сама не встигла озирнутися, як завагітніла.

– Що ж тепер буде? – Василина довірливо дивилася на Антона своїми голубими очима, – У мене ж ні сім’ї, ні квартири немає. Куди мені ще й дитину?

– Все буде добре, я тобі обіцяю. У нашого малюка все буде. Дай мені тільки трохи часу – хлопець казав це так твердо і впевнено, що Василина ні на секунду не сумнівалася у його щирості.

А за кілька днів на склад нагрянула перевірка, а потім тут же приїхала поліція, і виявилося, що напередодні зі складу в невідомому напрямку пропала велика партія продукції. Усі звинувачення посипалися на Василису – саме вона була на складі того дня, коли сталося розкрадання.

– Я нічого не знаю – плакала вона, коли намагалася виправдатися перед поліцією, – Я просто підписувала накладні. Антоне, ти ж можеш підтвердити, що я нічого не крала? – Василина шукала поглядом свого хлопця, але він відвернувся і вийшов, не сказавши жодного слова.

До дівчини стало доходити, що її підставили. Антон підсовував їй накладні, а поки вона підписувала їх відволікав її увагу поцілунками і всіляко заговорював дівчину, щоб вона не перевірила, що ж їй дають на підпис.

Після її арешту Антон пропав, наче його й не було. Усі його обіцянки виявилися брехнею. Тепер Василина була йому зовсім не цікава.

Вона виконала свою роль і більше не була потрібна. Як пізніше виявилося, у хлопця був давній зв’язок із завідувачкою складу, разом з якою вони і придумали, як обчистити склад, підставивши закохану дівчину.

Розгляд, як здавалося Василисі, яка сиділа в СІЗО, а потім до тюремної лікарні у зв’язку з вагітністю, тривало нескінченно довго. Але врешті-решт усі звинувачення були з неї зняті, а винні покарані. Антона впіймали в іншому місті, його сама завідувачка і здала. Дивом уникнувши в’язниці, дівчина була виправдана.

Коли Василина вийшла на волю, стояла пізня осінь. Легкий плащик, у якому її заарештували навесні, не рятував від холодного вітру. Вона не уявляла, куди їй іти. З квартири, яку вона винаймала, поки працювала, її виселили, а на оренду нової у неї не було грошей.

Василина згадала про будинок, що залишився від діда, і вирішила дістатися до рідного селища. Але як? На це теж потрібні були гроші, а дівчина не мала ні рідних, ні друзів, до кого вона могла б звернутися. Першу ніч їй довелося переночувати на вокзалі: це жахливо. Вона відчувала себе брудною жебрачкою і повною нікчемністю, і якби не один щасливий випадок.

Літня жінка помітила голодну та втомлену вагітну дівчину і вирішила поговорити з нею:

– Дітино, а що ти з таким животом тут робиш? Чому додому не йдеш?

Василина розповіла незнайомці свою сумну історію.

– Добре, я куплю тобі квиток і дам трохи грошей на перший час, – заспокоїла її добра бабуся, – Не дай Бог і моя онука опинилася б у такому становищі.

І ось уже Василина їхала в поїзді, вона була щаслива, незважаючи ні на що. Попереду на неї чекала зустріч із улюбленим старим будинком, занедбаним садом, старенькими стежками в лісі, з струмком, в який вона колись занурювала свої маленькі ніжки і мріяла про море. Ось тільки дідусь більше не чекав на неї там. Багато років минуло з того часу, як вонапокинула це місце.

Всі ці роки будинок стояв забитий, і за чагарниками бур’яну його вже практично не було видно з дороги. Тяжкі двері ніяк не хотіли піддаватися, і Василина вирішила покликати когось на допомогу.

У сусідньому дворі порався з дровами якийсь хлопець, і дівчина вирішила попросити його допомогти їй із дверима. Сусід поспішив їй на допомогу, але тут дівчина побачила, що він сильно шкутильгає:

– Ой, вибачте. Мені, напевно, когось іншого треба було покликати.

– Вася, це ти? – хлопець, побачивши Василину, широко посміхнувся і радісно замахав їй рукою.

– Вибачте ще раз, я вас не пам’ятаю. Як вас звати?

– Ну ти даєш! Я ж Ваня, Іван. Забула чи що? Ну звичайно, я ж тоді не шкутильгав. Пам’ятаєш, як ми наввипередки в дитинстві бігали? Ти мене ніяк перегнати не могла.

– Ваня? Так, я пам’ятаю тебе. Просто мене твоя кульгавість збентежила.

– Так, це… Я ще тоді ногу пошкодив, у дитинстві, майже одразу, як ти поїхала. От і живу так. Мене так і на селищі називають – Ванька Кульгавий. Але я не ображаюся, а чого на правду ображатись? – Іван допоміг Василісі відкрити двері, що покосилися.

– Ого, та тут, мабуть, і привиди живуть. Ти подивися, скільки пилюки і павутиння розвелося! Давай я допоможу тобі прибратися, а то тобі з животом важкувато буде.

Незважаючи на свою кульгавість, Ваня виявився дуже спритним і працьовитим хлопцем. Він охоче допомагав Василіні відсувати меблі, лагодити двері, що покосилися, і вікна, витрушувати доріжки і вивішувати перепрану білизну.

– Іван, дякую тобі. І що б я без тебе робила? Я думала, зовсім одна тут буду, коли повернуся, а в мене такий добрий друг тут виявився.

– Та нема за що мені дякувати, сусіди як-не-як.

Василина посміхнулася: хороший він хлопчина, цей Ванька. І не змінився зовсім, тільки підріс, і такий серйозний погляд став. В останню чергу вони вирішили почистити старий дідовий диван.

– Ой, Іване, я тобі знаєш що скажу? Це раритетна річ, дореволюційна. Мій дідусь беріг її, як зіницю ока. Цей диван пережив вже три покоління. Дід обіцяв, що і ще три переживе. Я колись – то хотіла на ньому пострибати, щоб випробувати дореволюційні пружини в дії, бо дід як гаркнув на мене: “Вася! Ану прибери свої худі кістки з дивана! На ньому не стрибають, на ньому треба лежати. Повага до дивану май”.

– Ну діда більше немає. Можеш виконати свою дитячу мрію? Давай руку, я тобі допоможу залізти!

– Ну ніа. Я діда любила і не буду тепер його після смерті турбувати. Раз він поваги до дивана вимагав, ось я його і поважатиму. Просто сиджу на ньому, як у дитинстві. Щось втомилася я сьогодні.

Шкіряна обшивка дивана, що пересохла за довгі роки в нетопленому будинку, хрускотіла, коли Василина сідала на нього. І в той момент, коли дівчина вирішила влаштуватися на ньому зручніше, зрадливо тріснула і розійшлася.

– Ой, що це?

В середині дивану була скринька. Розкривши її, вони побачили різні документи золото та коштовності.

– Ну нічого собі у діда твого диван! – чухаючи потилицю задумливо промовляв Ваня, – Не дарма він по ньому стрибати не дозволяв.

– Ти знаєш, мені здається, він і сам не знав про ці скарби. Мені дід колись розповідав, що його дід у місцевого поміщика служив. Той, мабуть, у диван і сховав коштовності.

– Цікаво, а той дід знав, що в диванчику заховано було? Чи йому меблі виділили, коли у пана забрали? А йому й невтямки було, на яких багатствах його сім’я всі ці роки сиділа.

– Та хто ж тепер дізнається? Може й знав, але все боявся, що пан повернеться і своє зажадає.

– Ну тепер точно не вимагатиме. Та й життя тобі з цим буде легше налагодити.

Але Василина розуміла, що щира, дружня підтримка цінніша в цьому житті, ніж скарби. Іван виявився поряд у найважчу хвилину її життя, і це було для неї найголовнішим. Він, як і раніше, був готовий їй у всьому допомагати. Вони продали частину скарбів, відремонтували будинок, приготували дитячу для народження сина. Іван і відвіз Василису до пологового будинку, коли підійшов термін їй народжувати. Він зустрічав її з квітами у лютий мороз. А її рідна хата зустрічала Василису затишком і теплом заздалегідь протопленої Іваном печі.

Василина всією душею прикипіла до хлопця, відчувала, що і вона йому небайдужа і спочатку губилася в здогадах, чому він такий стриманий з нею. Потім зрозуміла, що всьому провиною його кульгання і багатство, що несподівано звалилося на неї.

Іван, мабуть, вирішив, що якщо вона тепер багата наречена, то він, простий і сільський, та ще й хромоногий хлопець, їй не пара. І вона сама вирішила “розставити всі крапки над i”.

Були останні дні квітня і вже було майже по-літньому тепло, як тоді, коли вона мила ніжки в холодному лісовому струмку, а дідусь, лагідно журив її за це. І Василина запропонувала Івану влаштувати там пікнік:

– Будь ласка, Іване. Мені з Павликом самій туди не дістатися: коляска не проїде, а нести важк – схитрила вона.

Вони сиділи на березі, грілися на сонечку, опустивши босі ноги у воду. Маленький Павлик сопів  – на свіжому лісовому повітрі малюкам добре спиться.

– Ваня – Василина подивилася хлопцю прямо в очі, і він, як завжди, відразу ж зніяковіло відвів їх убік, – А чому ти мене заміж не кличеш? Через Павлика?

Іван обійняв дівчину і пообіцяв одружитися з нею найближчим часом.

Після весілля молоді, насамперед, з наполяганнями Василини, прооперували Івана в одній з кращих столичних клінік, і він практично перестав кульгати. А потім життя поплило своєю рікою: свої теплиці та оранжерея, народження дочок.

Того дня батьки відвели Павлика до першого класу. Він читав з іншими хлопцями вірші про школу, а вони тішили того, як він виріс і як все більше стає схожим на свого прадіда.

Поверталися всі разом: дівчатка-близнючки, а Павлик йшов поруч з батьком.

Раптом Василину хтось гукнув:

– Мені б розрахунок отримати. Скажи бухгалтерці, щоб видала, – Василина озирнулася і побачила перед собою Антона. Вона навіть не знала, що він на неї працював якийсь час.

Останні два тижні перед 1 вересня в оранжереї була особливо гаряча пора, і вони наймали тимчасових робітників у місті. Антон теж впізнав її і зніяковів. Василина не подала вигляду, що знає його. Тим більше, що Павлику зовсім не треба було знати, хто стоїть перед ним, та ще й у такий важливий для нього день.

– Так, звичайно – сухо сказала вона, – Я зараз зателефоную Світлані Петрівні, і вона вас розрахує, не хвилюйтеся, ви сьогодні ж отримаєте свої гроші.

Вона дістала з сумочки мобільний телефон та набрала номер бухгалтера:

– Світлна, розрахуйте сьогодні людину. Як саме вас звати? – перепитала вона в Антона.

–  Антон Семенович.

– Антона Семеновичи будь ласка. І можеш відпочивати. Мене теж сьогодні не буде. Зі святом тебе.

Василина ще раз погдивилась на Антона і пішла додому разом зі своєю улюбленою родиною. А Антон пішов на зупинку. Вони розійшлися, кожен у те життя, яке заслужив. І тепер вже назавжди.