— …Я чоловікові говорю – ну чому не можна? – бідкається двадцятивосьмирічна Аліна. – Я ж не в нічний клуб танцювати збираюся, а до подруги на день народження, у звичайне кафе. Там одні дівчатка будуть, п’ять людей! Подруга близька, ми з нею навчалися разом, у гуртожитку жили в юності. Бачимося рідко зараз, у мене сім’я, дитина, вона працює цілими днями… Але чоловік непохитний: ні, і все, нікуди не підеш, я проти! Я говорю, ну чому? “Я так вирішив, я тебе не відпускаю!”

…У шлюбі Аліна п’ять років, у них із чоловіком Василем дворічна донька, і сім’єю своєю молода жінка більш ніж задоволена. Чоловік їй і з дитиною допомагає, і вночі встає, і гуляє, і помити може доньку, і нагодувати не гірше за Аліну. Дитина в таті душі не чує, чекає з роботи щодня.

По будинку чоловік робить все, що потрібно: помити, прибрати, розвантажити-завантажити посудомийку, пропилососити – без проблем. Якщо Аліна не встигає приготувати вечерю, не біда, чоловік замовить готову їжу або сам щось приготує для всіх. Іпотеку платить зараз один, адже Аліна в декреті. При цьому зробив Аліні доступ до всіх своїх рахунків, постійно сам пропонує – піди, мовляв, купи собі нову куртку. або сумку, або кросівки.

— У тому, що чоловік мене любить, я не сумніваюся: він постійно про це говорить, і доводить, що сім’я для нього не порожній звук, — ділиться Аліна.

Загалом не чоловік – мрія.

Але, мабуть, немає на світі ідеалу: іноді трапляються в чоловіка подібні, як їх називає Аліна, «загони». Наприклад, як зараз: не пускає дружину на день народження до подруги.

— Та він і раніше мене без захоплення до дівчат відпускав, весь невдоволений був, ходив, бурчав, зітхав – мовляв, навіщо це треба, куди тебе несе, сиділа б краще вдома… Але відпускав! Хоча я, знаючи, як він ставиться до цього, часто й не відпрошувалася. Два-три рази на рік максимум! А останнім часом я зовсім не відпрошувалася. Дитина маленька, потім, ці обмеження скрізь. Сто років вже дівчат не бачила!

Подруги в Аліни більш ніж пристойні: більшість вже перебувають у стосунках, одна, як і Аліна, одружена, друга планує весілля у найближчі пів року. Дітей, щоправда, крім Аліни, немає ще ні в кого. І Наталя, яка запрошує на день народження, поки що без пари. Але вона така людина, якій сім’я та діти не потрібні, сама завжди так говорила. Їй краще за одну – працює, подорожує, робить кар’єру, живе для себе. Чоловіків загалом не шукає. Навпаки, відбивається від нав’язливих кавалерів, які на дівчину із квартирою у столиці летять як мухи на мед.

Але то вже інша історія.

— Дуже хочеться побачитись із подругами! – зітхає Аліна. – Тут ще у мами відпустка несподівана. Мама вільна й із задоволенням посиділа б з онукою! Але чоловік став просто стіною – ні й все! Це не обговорюється! Аж до розлучення: якщо підеш, додому можеш не приходити.

Це при тому, що сам Василь рідко, але кудись все ж таки виходить без сім’ї. На корпоративі ось був минулого тижня, восени на рибалку їздив із друзями дитинства до когось на дачу, нещодавно товариша по службі зустрів, зателефонував, каже, посидимо годинку в барі. Аліні навіть на думку не спадає обурюватися і «не відпускати». Тим більше, що чоловік не затримується, відповідає на дзвінки, якщо сказав, що буде через дві години – це справді так.

Але ж і Аліна не має наміру нажиратися і скакати по столах.

— Ну як я скажу дівчатам, що мене чоловік не пускає на день народження? – засмучується Аліна. – Це взагалі як? У Наташки, іменинниці, таке в голові, мабуть, не вдасться. Хіба дорослу людину можна кудись не пустити? Скажуть — він тиран, йди від нього …

Як вважаєте, як бути у такій ситуації?

Слухатися чоловіка – главу сім’ї?

Сходити на свято потихеньку, попросивши маму прикрити та посидіти з дитиною? Чи йти на відкритий конфлікт ?

Як би ви вчинили? Що думаєте?