– Ти, хлопче, не ображайся, але я, напевно, іншого напарника себе підшукуватиму, – заявив Ігореві Михайло. – Нудно мені з тобою: ні дівчат на дорозі не підібрати, ні в карти пограти, ні пива випити. Який же ти тоді напарник? Який далекобійник? Так, одна назва.

– Трофимич не скаржився, – крізь зуби процідив Ігор.

– Твій Трофимич сам білою вороною у нас був, тебе таким самим виховав, – продовжував Михайло. – Ти зрозумій, ти ось 5 років з ним проїздив, а що ти бачив окрім бублика? Ну і чого доброго він тебе навчив? Як усе до копійки дружині нести?

– Ну а як? На те вона і дружина, щоб утримувати будинок, чоловіка з рейсу чекати, дітей ростити… – сказав Ігор.

Та й багато твоя Віка тобі народила? Не сміши мене, хлопець – відповів Михайло. Ігор стиснув кермо з такою силою що, кісточки пальців побіліли, а обличчя почервоніло від гніву.

Михайло вдарив по хворому.

“От гад! Якщо у самого сім’я не склалася, потрібно обов’язково всіх під один гребінець зачісувати” – подумав Ігор.

– Та ти не злись! Ти зрозумій, жінки вони однакові, їм би тільки грошей більше. Може, спочатку поки що у вас ще кохання і таке інше, а потім… – не домовивши, зневажливо махнув рукою Михайло.

Ігор знав, що Михайло два роки тому ледве уникнув в’язниці. Повернувшись без попередження раніше з рейсу, він застав свою дружину в ліжку з коханцем.

– Слава богу, що був тверезий інакше все було б сумно і для дружини, і для коханця. Та й хлопець виявився не слабким, зумів відбитися, – сказав Михайло.

Загалом, негарна історія вийшла: негідниця дружина обдерла тоді Михайла як липку.

– Моя не така, – сказав як відрізав Ігор. Йому неприємна була вся ця розмова, тим більше, що напарник, сам того не знаючи, був багато в чому правий. Як Ігор не намагався, нічого у них із Вікою не виходило.

Його наставник і друг, старий Трохимич, котрий два місяці, як пішов на пенсію, був для нього прикладом. Усі ті п’ять років, що вони пропрацювали разом, Ігор у всьому намагався бути схожим на нього, він бачив, яка сім’я у Трохимича дружна: діти, онуки, дружина Аріна.

– І у тебе все буде! Ось побачиш, дітки підуть, і твоя Віка розсудливіша, інші у неї будуть інтереси – запевняв його Трохимич.

– Все досить! – випалив Михайло, перериваючи роздуми Ігоря. Він сердився на нього за те, що він вкотре відмовився взяти з собою двох дівчат на трасі для компанії.

– Коротше, я з тобою по-чесному: шукаємо собі інших напарників – сказав Михайло. Ігор по-чоловічому розумів самотнього товариша, але брати дівчат у дорогу, ще й складати напарнику компанію… Ні!

“А може, піти взагалі з перевезень? І справді, що це за життя? Я в роз’їздах, Віка одна вдома…”– подумав Ігор. Перед рейсом вони сильно посварилися, тепер він і не пам’ятав саме про що.

Ігоря завжди дивувала здатність жінок запам’ятовувати всякі дрібниці з розмов, а потім роками їх цитувати, пригадувати якісь образливі з їхньої точки зору вчинки та слова.

Він же пам’ятав: щойно вони сварилися, то потім мирилися, а хто що комусь сказав… Яка різниця? Головне, що вони разом і кохають одне одного. Звичайно, він розумів причину їх сварок – це було безгрошів’я. За словами Вікі, Ігор не пив, не курив, не грав на гроші в карти, байдужий був до дорогого одягу.

Він у душі глузував з тих чоловіків, які обвішували себе золотими ланцюгами і масивними печатками. Заробляв Ігор, на його погляд, цілком пристойно: він давно вже передав свою зарплатну картку дружині, але Віка була впевнена в тому, що чоловік має додатковий дохід, який він витрачає в дорозі на якісь свої розваги замість того, щоб робити подарунки дружині.

Цього разу вона перевершила саму себе – подружка Лариска повернулася з чергової подорожі, а чоловік їй відразу подарував ще й нову шубу. Віка пригадала Ігореві всі його нікчемні потуги привітати та ощасливити її на день народження, пригадала, що замість шуби у неї третій рік одна й та сама зимова куртка.

Ігор виправдовувався тим, що все до копійки віддає їй і, якщо Віка захоче, то зможе заощадити з часом на шубу, хоч він вважає, що шуби – це дуже непрактично, адже в метро до них не поїздиш. Останній аргумент остаточно розлютив Віку.

– Ось як! Навіщо мені шуба, якщо в мене немає машини! Логічно, так? Ларисі потрібна ще одна, бо вона машиною їздить? Особистій, між іншим, а мені навіщо? – Віка щось ще кричала, але Ігор не міг більше це слухати та вибіг з дому. Через п’ять хвилин він уже не пам’ятав і половини закидів дружини.

Пам’ятав лише, що він голодранець і невдаха і зіпсував їй життя. Засмучений сваркою напередодні рейсу, Ігор прийшов до свого колишнього напарника та наставника Трохимича. Він любив бувати в цьому небагатому, але такому гостинному та затишному будинку. Він мріяв про свій такий же тихий притулок, де він відпочивав би душею та тілом.

А ще тут завжди можна було смачно поїсти домашньої їжі, якої так не вистачало Ігореві в рейсі. Та й вдома Віка не особливо його цим балувала, і все ж таки він дуже любив дружину і твердо вирішив повернутися додому не з пустими руками – купив їй великого плюшевого ведмедя з червоною атласною стрічкою та величезний букет троянд. Задоволений своїми подарунками, він повертався додому. Було вже пізно, у вікнах квартири світло не горіло.

– Не чекає, образилася… – з гіркотою подумав Ігор. Цілий тиждень телефон дружини мовчав. Зрозуміло, що нелегко помиритиметься, але він усе для цього зробить. Тихенько відчинивши двері і ввімкнувши у передпокої світло, Ігор остовпів.

Замість нових італійських чобіток і модельних черевичків дружини на підставці для взуття стояли досить поношені осінні туфлі, а на вішалці замість модного пальта, капелюха та сумочок висіла стара куртката в’язана шапочка.

“Що за прикол? Звідки Віка це все взяла? Це вона так вирішила мені показати, що ми жебракуємо?” – подумав Ігор. Він присів на пуф біля вішалки, заспокоївся, дорахувавши до 10, як навчав його Трохимич і пішов у спальню. Не включаючи світло, він поклав поруч із дружиною її улюблені троянди, посадив ведмежа, натиснув на його лапку, і той заспівав для Вікі свою ніжну пісеньку про те, як він любить свою дівчинку. Ігор ніжно поцілував дружину, та схопилася.

-Нічого не розумію … Хто ви? – скрикнув Ігор. Його рука потяглася до нічника. Цілуючи дружину, він зрозумів, що це точно не Віка. Вона постійно користувалася дорогими духами і всілякими засобами для ванни і душу. Ігор час від часу несміливо просив дружину не старатися так хоча б у його присутності.

Що може бути приємнішим для будь-якого чоловіка, ніж природний запах коханої жінки? До того ж, у Вікі була коротка стрижка. Увімкнувши нічну лампу, він побачив перед собою таке знайоме і до болю рідне обличчя колись коханої дівчини Лізи.

– Це ти? Як ти тут опинилася? Де ти була всі ці роки? Я ж шукав тебе! – Вигукнув Ігор.

Дівчина лише гірко посміхалася у відповідь на той град питань, що обрушився на неї. Вона чекала, коли ж приголомшений Ігор запитає про свою дружину, і він справді майже відразу ж схаменувся.

-А Віка де? – Запитав Ігор.

– Віка? Ну ось із цього і треба було починати. Віка поїхала, не думай, що я її образила. Ти йди поки що в душ з дороги, а потім на кухню. Я тебе нагодую і все тобі розповім – відповіла Ліза.

Тільки зараз Ігор зрозумів, що ще, крім чужих речей, його так вразив з порога незвичний запах будинку, де на тебе чекають. Через півгодини чисто поголений і переодягнувся, він слухав на кухні Лізу.

Порядком зголоднілий після рейсу, він накинувся на приготовлену дівчиною домашню їжу. Але те, що він почув від своєї колишньої коханої, позбавило його апетиту геть-чисто.

Перше, що йому довелося усвідомити та прийняти, це те, що Віка пішла від нього до іншого. З подальшої розповіді Лізи він зрозумів. Свого часу закохана в Ігоря Віка, дізнавшись про його дівину Лізу. Вона благала її по телефону про зустріч і плакала в слухавку.

Коли ж вони зустрілися, опухла від сліз Віка зізналася Лізі в тому, що закрутила роман з її хлопцем, знаючи, що у них на носі весілля. Вона зізналася Лізі в тому, що вагітна від Ігоря і навіть показала їй залитий сльозами листочок з результатами узд.

– Але Віка ніколи не була вагітна! Як ти могла повірити в цю нісенітницю? Ти зникла! Ти не відповідала на мої дзвінки! – з жахом вигукнув Ігор.

– Я була дуже скривджена, Ігорю. Я була в шоці, Віка запевняла мене, що любить і тебе, і вашого малюка, і що вона ніколи не наважиться позбутися плоду вашого кохання. Вона сказала, що ти ні про що не здогадуєшся, тому що вона, знаючи про наше майбутнє весілля, не наважиться тобі зізнатися у своїй вагітності і що, якщо я не піду їй назустріч, вона поїде, народить малюка, і ти ніколи про них нічого більше не почуєш – сказала Ліза.

– Господи, це її подруга Лариса. Я тепер розумію, вона ж у гінекології тоді працювала, поки заміж за багатенького не вискочила. У мене немає дітей і не було дітей, розумієш, ніколи! – Вигукнув Ігор.

– А ось тут ти сильно помиляєшся … У тебе є син Сашко, йому вже майже 5 років … – сумно усміхнулася Ліза.

Ігор не міг повірити своїм вухам – надто багато на нього навалилося цього вечора.

– Син … У мене є син, – повторював він. Здавалося ще трохи, і він просто збожеволіє.

-Тоді я не підозрювала, що вагітна, я не одразу й дізналася про це. Тільки коли почав рости живіт я схаменулась – розповіла Ліза.

– Але чому ти тоді не повідомила мені про це? – Запитав Ігор.

– Чесно, я була на тебе сильно ображена, але потім подумала, що ти все ж таки маєш право знати, і я поїхала до тебе в суботу у свій вихідний день. Я була біля твого будинку тоді, коли ти сідав у машину з кульками. То був день твого весілля з Вікою. Я не наважилася його затьмарювати, нехай хоч у однієї дитини буде сім’я, – відповіла Ліза.

– Яке щастя, що ти сьогодні зважилася мені все розповісти! – Вигукнув Ігор.

– Все не зовсім так, Ігорю. Щастям тут і не пахне, я б ніколи не наважилася порушити вашу сімейну ідилію, якби не мої обставини. Я наважилася прийти до вас додому, подумавши, що Віки не буде в чому тобі й мені дорікнути, що як мати вона мене зрозуміє. Вона сміялася мені в обличчя, називала наївною, яка продовжує вірити у чарівні казки. Вона зізналася, що обдурила тоді мене і навіть не соромилася цього. Вона сказала, що йде від тебе. У цей час у квартирі був якийсь лисий чоловік, вона назвала його Олегом та віддавала йому розпорядження щодо своїх речей, які він виносив у машину, що стояла біля входу, – розповіла Ліза.

Ігор міг тепер спокійно поїсти. Ліза підігріла вечерю, підперши кулачками підборіддя, вона сиділа і дивилася, як він їсть. Скільки років Ліза мріяла про те, щоб ось так просто годувати свого улюбленого чоловіка і радіти тому, що йому подобається її куховарство. Але особисте життя Лізи не складалося, вона не могла забути свого першого чоловіка, і обставини її життя особливо не сприяли романтичним зустрічам і серйозним відносинам. Спочатку переїзд, вагітність, потім народження малюка … У цю хвилину Ігор  на секунду завмер.

– А що за останні обставини в тебе? Який я дурень! Не спитав головного. Де він, наш син Сашко? – Запитав Ігор.

Ліза, яка щосили трималася цього вечора і всі попередні кілька днів раптом розплакалася.

– Живий, але нашому синочку дуже потрібна твоя допомога. У Сашка серйозна хвороба, він зараз у лікарні! – відповіла Ліза.

– Господи, Лізо, я все зроблю, що треба, продам цю квартиру. Дякувати Богу, Віка не може на неї претендувати. Це мами моєї, вона у своєї сестри живе, тітку пам’ятаєш мою? Мама не заперечуватиме, ти тільки скажи, цього вистачить! – Вигукнув Ігор.

– Не тільки в грошах справа, Ігорю. У Сашка невиліковна хвороба, йому потрібна пересадка кісткового мозку… Я не підійшла як донор, ось надія на батька! – крикнула Ліза.

– Ти навіть не сумнівайся! Все зробимо як треба! – Сказав Ігор, обійняв Лізу і постарався її заспокоїти.

Він підійшов, як донор. Операцію було проведено успішно, і малюк швидко пішов на виправлення, квартиру продавати не довелося.

Більше того, залишивши тимчасово роботу далекобійника через необхідність і бажання більше часу приділяти Лізі та синові, Ігор спочатку почав таксувати, а потім вони з Трохимичем відкрили невелику автомайстерню.

Роботу свою вони добре знали і згодом їхній маленький бізнес не тільки почав приносити дохід, а й рости з ними. Тепер працювали зять і син Трохимовича, придивлявся потихеньку до справ батька та підростаючий Сашка.

Після розлучення з Вікою він оформив шлюб із Лізою, через якийсь час у Сашки народився братик – якраз подарунок першокласнику на 1 вересня! А ще через три роки сестричка Оленка. Тепер квартира Ігоря стала справжнім будинком, де пахло борщем та пирогами, де завжди були раді гостям та лунав дитячий сміх.

Все як він мріяв! На п’ятий день народження Оленки сім’я дружно переїхала за місто до просторого будинку, якраз неподалік їхньої другої відкритої нещодавно автомайстерні. Мати Ігоря та його самотня тітка були безмірно щасливі та вдячні небесам за те, що вони послали їхньому синові та племіннику добру та люблячу дружину, а їм – внуків.

Добрі жінки не наважувалися свого часу говорити Ігореві про те, як вони незадоволені його вибором, вони бачили, що його Віка навряд чи стане для нього тією дружиною, яка була йому потрібна і створить із ним сім’ю.

Коли через багато років їм Ігор розповів їм про свою випадкову зустріч із колишньою дружиною старенької дружно перехрестилися. На майданчик перед новою автомайстернею заїхала старенька іномарка. Немолодий лисий чоловік покликав до себе хлопця у фірмовому комбінезоні:

– Пацан! швидко поміняй нам шини на літні! Мені казали, що у вас недорого!.

Почувши ціну, лисий почав торгуватися.

– Олег, я тобі говорила! Задурно ніхто тобі нічого не зробить, це ж треба поперся в таку далечінь, щоб йому на 3 копійки дешевше зробили! – це була Віка зі своїм Олегом Петровичем. Вона з ним здорово прорахувалася свого часу після розлучення.

Після одруження з Вікою Олег ще трохи пижився, а потім йому довелося зізнатися, що гроші були по суті не його грошима, як і квартира, і шикарна машина. Довелося Олегу з Вікою жити лише на свою скромну зарплату пересічних менеджерів. Спроби Вікі завести роман із новим молодим начальником закінчилися невдачею – він був щасливо одружений із симпатичною співробітницею.

Та й роки вже були не ті … Який же шок пережила Вікторія, коли до неї вийшов господар майстерні, і вона зрозуміла, кого так сильно нагадав їй молоденький хлопець у фірмовому комбінезоні. Хазяїном був Ігор.

– Добрий день, чим можу допомогти? Слухаю вас уважно! – звернувся він до Олега. Віку, здавалося, Ігор не помітив.

– Бачите в чому справа, мені порадили вашу майстерню як досить бюджетну … – заговорив Олег.

– Олег, припинимо і негайно їдемо! – скипіла Віка. Її становище було досить принизливим і вона не могла тут залишатися жодної хвилини.

– Як ти мене дістала, дурепа! Не лізь у чоловічу розмову, – сказав чоловік. – Ми можемо розраховувати на знижку?

– Так, звичайно, у нас передбачені пільги для старих машин. Вашій скільки років? Покажіть ваш технічний паспорт, – попросив Ігор. Потім звернувся до хлопця:

– Оформи їх і не затримуйся. Нас чекають, ти ж пам’ятаєш яка у нас сьогодні дата – день народження бабусі, а мені ще за квітами треба їхати.

Ігор сів у припаркований поруч новенький автомобіль і поїхав, вдавши, що не впізнав Віку та її колишнього начальника.

– Я не захотів її бентежити – пояснив матері увечері чоловік, вручаючи їй подарунки.

– Ой, синку, твоя розповідь мені краща за будь-який подарунок! Спасибі, звичайно і за квіти мої улюблені! Але чине занадто дорогі вони? – сказала мама.

– Нічого, мамо, 70 років – життя тільки починається! З ювілеєм тебе, рідна моя! – Вигукнув Ігор.