Коли Тетяна навчалася на першому курсі у торговельно-економічному коледжі, до неї почав залицятись непоказний хлопець. Він навчався в автомеханічному коледжі, що знаходиться поруч із їхнім навчальним корпусом. Ніби був непоганий, але дуже непоказний, а Таня, як і всі дівчата її віку чекала красеня-принца.

Таня ніколи не принизила б людину, це було не в її характері. Просто в один день, вона сказала йому прямо, що вибач, але мені подобається інший хлопець. І він перестав до неї ходити, так, тільки здалеку на неї поглядав. Потім зник, мабуть, закінчив коледж.

Принца вона свого, звичайно, дочекалася, красень, вийшла за нього заміж, народила йому сина. А він із принца через кілька років перетворився на якогось жаба. Її чоловік — все пив і так швидко спився, став злим, худим, страшним. З роботи звільнили з однієї, потім з іншої, а потім взагалі перестав роботу шукати, а тільки випивати.

За квартиру платити було нічим, там накопичився великий борг і їх вже попереджали про виселення. Таніна невелика зарплата йшла на харчування, садок за сина і так дрібниці. Вона забула, коли собі щось купувала з добрих речей, одягалися вони із сином у секонд-хенді.

Коли одного з днів, з якого в Тані почалися всі біди, вона прийшла з роботи, чоловік почав вимагати в неї гроші, вона не дала, їх у неї просто не було і він її побив. Сусіди почули крики та плач сина, викликали поліцію. Його забрали, коли побачили Таню всю в синцях та дитину, що сховалась під ліжком. У поліції, у камері, він п’яний і злий, почав перед блатними гнути пальці, поліз у бійку, його природно швидко заспокоїли. Через пару днів чоловік загинув від способу свого життя.

Таня в ці дні не виходила на роботу, боліло переламане ребро, обличчя все в синцях, а потім треба було вирішувати з похороном, на який жінка не мала грошей.

Квартиру забрали за борги, з роботи її звільнили, бо вона довго не виходила, а за прилавок замість неї ставити не було кого. Їх тимчасово дала притулок сусідка Ангеліна Іванівна, літня жінка, всього на пару місяців, потім до неї повинна була приїхати донька. Таня була в розпачі, Сиділа й плакала на лавці.

– Розквасилася, сопля зелена, чоловіка засуджувала, що нічого не може, а сама, що, краще за нього? Немає б взяти себе в руки, щоб змінити на краще своє становище. Вихід завжди є, просто ти його не шукала. Ти навіть про сина не подумала, як йому без тебе жити доведеться? – Раптово почувся голос дідуся.

Тетяна сиділа і сльози текли по її щоках, як же їй було соромно, адже має рацію дідусь, сопля вона, розмазня, як вона могла так опустити руки й не подумати про свого хлопчика! Крізь сльози вона почула голос дідуся:

– У тебе дитинко, все буде добре. Поплач, очистиш душу від грішних думок.

Коли вона підняла голову, то нікого поряд не було, і тут вона подумала, що це її Вищі сили від такого гріха відвели та надію подарували. Вона подякувала, прочитала вголос молитву. Тетяні стало легко на душі й вона, струснувши головою, ніби відганяючи всі погані думки, вирушила у своє нове життя.

І що дивно, з кожним днем ​​у неї помалу все налагоджувалося. Господар знову прийняв її на роботу, тому що вона була працьовитою та чесною, він їй одразу видав аванс, і вона заплатила за садок. А через день до них прийшла сусідка згори, Клавдія Петрівна, колишня вчителька. Вона спитала у Тані, де її батьки?

– Я з сусіднього містечка, коли навчалася в технікумі, сталася пожежа і мама задихнулася і згоріла разом із будинком. Тата немає давно, він пішов від нас, коли мені було три роки.

– А родичі в тебе є?

– Мама з дитбудинку була, а родичів батька я не знаю. А чому ви мене про це питаєте?

– Річ у тому, що мене до себе забирає мій син, у нього там велика садиба. Він мене довго вмовляв переїхати до нього, але я зовсім не хотіла жити разом із його сім’єю, вірніше з невісткою. Мені, якщо чесно, вона не дуже подобається. Але це його вибір. Зараз він мені на території садиби збудував окремий будиночок, на дві кімнати, з усіма зручностями. Тепер я вже ніяк не можу відмовитися.

А чому я тобі все це говорю, бо почула твою історію, від Ангеліни Іванівни й вирішила свою квартиру з усіма меблями залишити тобі з сином. Живіть на здоров’я. І не надумай відмовлятися, я вже синові розповіла про ваше тяжке становище і попередила, що дарую квартиру вам, він сказав, роби що хочеш, можеш її просто покинути. Завтра підемо оформляти дарчу.

У Тані з очей полилися сльози нескінченним потоком, вона опустилася навколішки перед цією доброю жінкою і сказала:

– Ви нас із сином врятували. Я вік за вас молитимуся.

– Молись не за мене, хоча дякую тобі, а за сина, щоб виріс таким же люблячим і дбайливим, як мій. А поки що збирайтеся і завтра переїдеш вже до своєї квартири. Я не знаю, який час там роблять документи, але ти спокійно можеш вважати квартиру своєю. За мною днями приїде син.

Наступного дня вони сходили до юриста та склали двосторонній договір дарування. Їм сказали, які ще треба документи донести й що все буде готове протягом десяти робочих днів.

– Прийде трохи затриматися, але нічого страшного, зателефоную синові, щоб приїхав пізніше.

Вона відразу йому зателефонувала і домовилася про перенесення переїзду. Коли Таня з сином і з речами піднялася у квартиру Клавдії Петрівни, то здивувалася чистоті та порядку, що панує у квартирі, було тепло та затишно.

– Ось, проходьте, це тепер ваш постійний будинок. І не реви, все добре – сказала Клавдія Петрівна, побачивши, що Таня знову плаче.

– Це я від радості, мені не віриться, що це відбувається зі мною. Що в мене може бути кут, спокійне життя.

І тут вона побачила фотографію того непоказного хлопчика, який намагався залицятись до неї в технікумі.

– Вибачте, а це хто?

– Ой, зараз зніму, звикла, що вона завжди тут висить, хоч він цю фотографію не любить. Це і є мій улюблений син. Він дуже швидко став на ноги й поїхав із міста до столиці. Ти чого зблідла?

– Та ні, нічого — хоч вона себе почувала дуже незручно і вже боялася зустрічі з ним — він любить свою дружину?

– Каже, що дуже, вони вже разом понад п’ять років, дочку мають.

Через дев’ять днів приїхав син Клавдії Петрівни й він звичайно ж відразу впізнав  Таню, але як ввічливий чоловік не подав вигляду, що знає її. Він просто сказав, що дуже радий, що мама допомогла їй з житлом і нехай Таня не хвилюється, все на законних підставах, квартира тепер її повністю і сина.

А вона дивилася на нього, куди подівся прищавий, непоказний хлопець, перед нею стояв імпозантний, впевнений у собі та в житті чоловік. Ось так ми помиляємось, проходячи повз своє справжнє щастя, в гонитві за примарним та ілюзорним.