Іван Васильович за свої 75 років побачив всяке. Був двічі одружений, та тільки обидва рази невдало.

Перша дружина Лада мріяла подарувати чоловікові дітей, та тільки так і не змогла це зробити. Односельці посміювалися, і Лада почала заливати свою неспроможність міцними напоями. Серце не витримало. На ранок Іван виявив свою дружину і страшним криком розбудив усіх сусідів. Вони допомогли йому впоратися із цим горем.

Вдруге він одружився через 5 років.

Це була медсестра, весела, бешкетна жінка років 25. Не минуло й трьох місяців, як Іван та Олена стали чоловіком та дружиною. Через рік після весілля Олена завагітніла та народила доньку, а ще через 2 роки другу. Іван був на сьомому небі від щастя.

А потім над його щастям гримнув грім.

– Я йду. – сказала Олена.

– Як це йдеш, куди?

– Назад до колишнього чоловіка, ми з ним давно помирилися і тепер вирішили почати все спочатку.

– Ну почекай, що ти таке кажеш. Як це ви помирилися? Де? Коли?

– Господи, ти такий наївний, Іване. Не можна бути таким. Щоразу, коли я їхала до мами, я її не бачила. Тому що була в Ігоря.

– Олено, схаменись. У нас же діти підростають.

– Та я і не знаю, чи це твої дочки чи його. І знаєш якщо я їх народила не від тебе, я не здивуюсь і більше того буду дуже цьому рада. Ти ж крім свого села і бачити нічого не хочеш, я скільки разів пропонувала поїхати до міста. У тебе сім’я, а ти сусідам допомагаєш задарма. Мовчиш? Ну і мовчи.

Олена забрала двох доньок та поїхала до міста. Через кілька місяців надіслала свідоцтво про розлучення.

Минули роки, Іван так більше й не одружився. Намагався підтримувати стосунки з дочками, але тільки вони його не потребували.

До Івана доходили чутки про те, що дочки вже вийшли заміж, народили дітей. Та тільки відвідувати Івана Васильовича вони не збиралися.

Навіть на нещодавній ювілей, насолодилися лише тим, що надіслали листівку з готовим надрукованим текстом та лотерейний білет.

Іван не образився, ось уже багато років він дружив із сусідкою Вірою та її чоловіком Федором. А коли його не стало Іван Васильович у всьому допомагав не молодій жінці. Вона одна виховувала маленького правнука Мітю та Іван щиро прив’язався до кумедного малюка.

Проте зовсім недавно трапилося лихо. Олег захворів і йому потрібно було термінове лікування. Віра поїхала з Олежиком на обстеження і мала вже повернутися. Іван вирушив до них дізнатися якісь новини.

А Віра Ігнатівна сиділа над єдиним правнуком і тихо плакала. Він спав, стомлений дорогою. Йому поставили серйозний діагноз.

Лікарі сказали, що для лікування потрібна велика сума грошей. А де взяти Віра Ігнатівна не знала.

Раптом у двері постукали, жінка здригнулася і поспішила до несподіваного гостя.

На порозі стояв Іван Васильович. Віра Ігнатівна розповіла про серйозне захворювання Олега, і про те, що лікарі кажуть знайти гроші для лікування закордоном.

– Ну досить плакати, краще скажи скільки грошей треба. Може і я зможу чимось допомогти — сказав Іван Васильович.

Вони побалакали ще трохи, потім Віра пішла до онука, а чоловік нашвидкуруч зібравшись кудись поїхав.

А коли повернувся, привіз малюкові іграшок та гостинців.

– Давай-но, сідай сюди, розбирай, а я поки що з бабулею поговорю.

– Спасибі велике. – Сказав Оле

– На здоров’я, тільки не хворій.

І повернувся до Віри.

– Дивися, я і до тебе не з порожніми руками прийшов. – Чоловік простяг газетних скруток.

Вона розгорнула папір і ахнула. Там були гроші та чимало.

– Звідки це Іване?

– Снасті свої рибальські продав. Вудки, човен, мотоцикл. На будинок скоро покупець знайдеться, ну ось тоді я доживатиму до тебе піду.

– Дякую тобі рідний, та тільки так і без житла залишишся і нам не допоможеш.

– Нічого. Отак і назбираємо. Завтра вранці в місто поїду, з потрібними людьми зустрінуся.

Хоч як відмовляла його Віра, чоловік стояв на своєму. Ось тільки він обіцяв повернутись увечері, а сам прийшов після полудня.

– Ой Віра, Віра. – ніяк не міг віддихатися Іван, щоб сказати новину.

– Що з тобою? Приступ, серце? Лікаря викликати?

Але Іван тільки сміявся і махав на неї руками. Нарешті напившись води, він посадив Віру на диван і взяв її у свої руки.

– Ти знаєш я поїхав у місто для продажу будинку, і по дорозі зайшов на пошту, щоб перевірити лотерейний білет. Я звичайно в це погано вірю, але думаю схожу перевірю. Вони як подивилися, як здивувалися.

– Ну і?не розуміючи говорила Віра.

– Я виграв дуже багато грошей, так що збирайся сусідка. Ти летиш закордон з онуком.

Віра витріщила очі й довго не могла повірити, що це правда.

Однак Іван зміг переконати її, і незабаром насправді Віра і Митя відлетіли до Німеччини, де хлопчиком зайнялися найкращі лікарі країни.

Минуло кілька місяців. Якось біля будинку Івана зупинилася машина і з неї вийшли дві незнайомі жінки. Це була Аліса та Олеся, його дочки.

Вони дізналися про виграш Івана і згадали про батька.

– Татко, привіт. Ось ми нарешті вибралися, привітати тебе з ювілеєм.

– А не запізно. – похитав головою Іван Васильович.

– Та досить тобі тату, не гнівайся. Справи, розумієш, справи. Маму відвідували, вона зараз у лікарні.

– У якій лікарні, що з нею?

– Там, спеціальній. Вона впала 2 роки тому невдало, погану кістку зламала, ось ми її туди й перевели.

– Мм, зрозуміло. Значить здали матір у притулок. Та як же вам не соромно. – розлютився старий.

– Тату, ти не розумієш, ми працюємо. А їй там добре, вона під наглядом. А якщо хочеш допомогти, краще грошима поділися.

– Якими грошима?

– Ну як якими? Від нашого лотерейного білета. Ми дізналися що ти виграв дуже багато. Навіщо тобі стільки грошей, ти вже старий? Та й квиток то наш.

– Квиток був мій, ви мені його подарували. А гроші мені й справді не потрібні.

– Ну от і добре. Ми ж тебе любимо. – радісно заговорили жінки, але Іван їх перебив.

– Мені, говорю гроші й справді ні до чого. Тому я їх уже витратив.

– Як? Куди? – Сестри оглянули бідний будинок батька, і знову подивились на нього.

– По-перше, сплатив лікування онука. Не мого, сусідського, але мені він як рідний. Рідних же в мене немає, чи є?

– Є..- розгублено сказала Олеся.

— А чому ж я їх ніколи не бачив? Майданчик побудували у нас. Тепер діткам буде де грати.

– І що, ти ось так все розбазарив? Навіть не подумало про нас?

– Ну чому ж, подумав. Тому все і витратив.

– Дідусь Іван, — виглянув Олег — ходи, бабуся пиріг спекла.

– Ходімо. Тітки вже йдуть. – Сказав Іван і попрямував до дверей.

Аліса та Олеся мовчки сіли в машину та поїхали. Іван глянув їм услід і посміхнувся. Кожен отримує в цьому житті, те, що заслуговує. У цьому він переконався на власному досвіді