– Тату, ти неправильно поставив молоко у холодильнику, – крикнула донька з кухні. – Не на ту полицю. Ти чуєш?

– Що? – Віктор відірвав голову від подушки, і здивовано закрутив головою. – Хто це говорить?

– Це я, тату! – Знову крикнула донька. – Ти що, глухий?

– Ні… – видихнув Віктор і знову опустив голову на подушку. – Мені здалося, що вдома твоя мама… Вона, напевно, пішла на роботу?

– Пішла, звичайно. – обізвалась донька.

– Дивно… Я думав, тільки вона може мені сказати таке… – докірливо, але вже неголосно сказав батько.

– І чому ти не помив за собою посуд? – знову пролунав із кухні невдоволений голос доньки.

– Та що таке?! – Віктор закашлявся. – Я хворію, доню! Ти що не тямиш? Помий сама.

– Гаразд, гаразд, – відповіла дочка і загриміла посудом. – До речі, коли я хворіла, я сама мила за собою тарілки. Мама каже, що це корисно.

– Чому це? – здивувався батько.

– Тому що, разом з миттям посуду ти гарячою водою паритимеш свої руки, – пояснила дочка. Потім вона раптом злякано вигукнула: – Тату! Це ти поставив цукорницю на холодильник?

– Не пам’ятаю.

– Як це не пам’ятаєш? – обурилася дочка. – Ти ж нещодавно чай з лимоном та цукром пив?

– А ти звідки знаєш?

– Знаю. Я уважна.

– Уважна вона… – Вікторові, раптом, захотілося сказати доньці, щоб вона замовкла, але він стримався. – Ну і що? Може. Не все одно, де стоїть ця ваша цукорниця?

– Жах! – У голосі доньки й справді прозирала інтонації її матері. – Ну, не можна ж бути таким розсіяним, тату. Ти б ще в холодильник цю цукорницю засунув.

– Припини читати мені нотації! – огризнувся Віктор. – У мене температура, між іншим. Замість батька пошкодувати, ти йому на нерви дієш. Спеціально, чи що?

Дочка у відповідь промовчала, і Віктор полегшено зітхнув. І відразу відчув, як починає тріщати голова.

– Доню, принеси, будь ласка, татові води. Тільки принеси в моїй чашці

– Води холодної чи гарячої?

– Мені пігулку запитати.

– Значить, тепла, – констатувала донька. – Зараз принесу.

Її «зараз» тривало досить довго.

– Ти про воду забула, чи що? – не витримав Віктор.

– Я сказала, зараз принесу!

– Ти чого так довго пораєшся?

– Тату, я старанно помила твою чашку, а вода ще гріється.

– Навіщо це? – страшно здивувався батько.

– Ти ж хворий. Потрібно знищити на чашці всі твої хвороботворні мікроби.

– Але ж це мої мікроби! Навіщо їх знищувати? Вони мені шкоди вже не завдадуть.

– Тату, не кажи дурниці. У хворої людини має бути все чисте та продезінфіковане.

– О, Господи!.. У мене голова вже просто тріщить! І, здається, температура піднялася ще вищою! Напевно, це від твоєї турботи! – Віктор не витримав, розкрив пачку з пігулками й засунув одну до рота. – Все, неси швидше води, я вже таблетку жую.

– Зараз! – Знову закричала дочка.

Вона з’явилася в кімнаті батька і простягла йому нарешті чашку з водою.

Він тремтячими руками схопив її, зробив кілька ковтків, і дочка відразу вихопила чашку назад.

– Залиш! – нервово сказав Віктор. – Я цю воду ще питиму. У мене горло сохне.

– Ні, – категорично відповіла дочка. – Коли скажеш, я ще принесу.

– Чому?

– Бо, тату, у тебе тремтять руки. Ти можеш упустити цю чашку і розбити.

– Дочко! – Віктору хотілося кричати. – У мене тремтять руки через те, що ти дієш мені на нерви.

Дочка відреагувала на його слова дивним чином. Замість того, щоб образитися, вона спитала:

– А чому у тебе подушка під головою неправильно лежить?

– Що? – у батька навіть підборіддя затремтіло. – Ще й подушка у мене лежить неправильно? А я сам, лежу нормально? Чи треба лягти якось інакше? Навскоси…

– Ти, тату, даремно з мене знущаєшся – сказала донька. – З такою позицією подушки в тебе голова ще більше хворітиме. Подушку треба класти нижче.

– Негайно припини сама знущатися з батька! – Закричав, все-таки, Віктор.

– Тату, це називається не знущанням. Це називається турботою. Скажи спасибі, що поруч із тобою є такі жінки, як ми з мамою.

– І припини повторювати мамині слова!

– Мудрі слова не гріх і повторити.

– Так… – видихнув Віктор, розуміючи, що програв дочці начисто. – Не заздрю ​​я твоєму майбутньому чоловіку, доню. Він від тебе через місяць після весілля втече.

– Але ж ти від мами не втік, – спокійно посміхнулася дочка.

– Не втік… Але бажання виникають часто…

– Ну, бажання й у жінок стосовно чоловіків виникають часом неоднозначні, але ж ми терпимо.

– Тобі скільки років, дочко?

– Сімнадцять.

– Усього? А мені здається – сорок. Я не уявляю, якою ти станеш років через десять.

–  Це не важливо. Тату, заміряйте температуру.

– Все, доню, припиняй про мене дбати! Іди, не заважай мені хворіти! – Віктор замахав на дочку руками.

І в нього в голові раптом майнула шалена думка – а чи не вирушити йому, прямо зараз, з високою температурою, на роботу? Вдома йому спокій похворіти точно не дадуть…