Іван не повірив своїм очам — на виїзді з міста, на узбіччі, притулившись спиною до автомобіля, що стояв, на землі сиділа наречена в шикарній білій сукні.

Іван загальмував, здав свій автомобіль трохи назад, вийшов із нього і майже побіг до дівчини.

Вона плакала.

– Дівчино, вам потрібна допомога? – спитав Іван.

Вона на його запитання ніяк не відреагувала.

– У вас машина зламалася, так? – знову запитав Іван. – Чи колесо лопнуло?

Дівчина продовжувала плакати, не зважаючи на Івана.

– Ви скажіть, що трапилося? І це… На землі краще не сидіти… Можна захворіти… І плаття ви так забрудните. Ви, мабуть, на весілля поспішайте?

Дівчина, нарешті, підняла очі на Івана і тремтячим від плачу голосом сказала:

– Привітайте мене… У мене нареченого вкрали…

– Що? – Від таких слів на обличчі Івана з’явилася дурна усмішка.

– Наречений… Вкрали… – Дівчина знову тоненько завила.

– Ого… – промимрив Іван. – Наречених крадуть, це я розумію. Чув про таке. Але щоб у когось нареченого вкрали…

– Угу… – кивнула дівчина. – Прямо із РАЦСу… Ми навіть розписатися не встигли… Під’їхала машина, а за кермом вона… Він стрибнув до неї й вони…

– А чому ви тут?

– Я за ними гналася… – Дівчина дістала з-під себе зім’яту фату, і почала витирати сльози.

– Дівчина, ви ж фату забруднили… – занепокоївся Іван. – Бажаєте, я вам вологі серветки принесу, у мене в машині є.

– А навіщо вона мені тепер? – Дівчина покрутила в руках фату і шпурнула її на дорогу.

– Що ви робите? – Іван метнувся по фату на трасу, схопив її  й повернувся до дівчини. – І довго ви тут збираєтесь сидіти?

– Все життя, — гірко промовила наречена.

– Нерозумно… – сказав Іван. – Ви повинні радіти, що це сталося до того, як ви розписалися.

– А що мені зараз робити? – з тугою спитала вона. – Мене ж удома гості чекають. Мої родичі. І стіл накритий. Вони з мене сміятимуться. Скажуть – ми тебе попереджали.

– А що, попереджали?

– Угу… Він у мене вітряний… Був… Що мені робити? Мене ж із чоловіком чекають… А ви одружений? – раптом спитала вона.

– Ні, — хмикнув він.

– І правильно… Зараз нікому вірити не можна, ні чоловікам, ні жінкам… Це ж мене моя подруга з ним познайомила… Та сама… Яка його й украла…

– Та ви що?! – Іван сів на землю поряд із дівчиною. – Хіба таке між подругами буває?

– Виявляється, буває… Може мені поїхати в інше місто, га? – спитала вона в Івана серйозним тоном. – Я ж тепер бачити нікого не можу… Куди мені поїхати?

– А поїдемо зі мною, — раптом само собою вирвалося в Івана.

– З вами? – Вона з подивом подивилася на нього. – А ви хто?

– Людина, — знизав плечима Іван. – Вільний, як і ви.

– Теж від когось втекли? – насторожилася вона.

– Ага. – посміхнувся він. – Від батьків. Поїхав свою долю шукати. А тут ви… Сидите.. Ось я й зупинився…

– Дивно… – Вона несміливо усміхнулася… – Ви, мабуть, очманіли, мене побачивши? – Вона раптом засміялася. – Сидить така фіфа на узбіччі, у білому… Як це безглуздо…

– Та вже… – усміхнувся і він. – То як? Поїдете? Вдвох веселіше.

– Прямо ось так, із незнайомою людиною? Хоча… – Вона зробила паузу. – Судячи з ваших очей, ви не вітряний. Ви дуже серйозні.

– Дуже, – кивнув він. – Я навіть начальником встиг побути. Зовсім трошки. Але мені сподобалось. Поїдемо?

– А як же мої родичі? Хоча їм, напевно, моя дружка вже все розповіла. А знаєте що… Давайте спочатку все-таки до моїх родичів заїдемо. Послухаємо, як вони сміятимуться.

– Зі мною?

– Звісно, ​​з вами. Без вас не поїду. З вами не так страшно.

– А це зручно?

– Після того, що зі мною трапилася, ваше питання звучить як мінімум дивно. Я їм скажу, що ми заїхали поїсти перед далекою дорогою. Ми далеко поїдемо?

– Що далі, то краще.

– Ось! – Зраділа. – І заразом відсвяткуємо моє на щастя невдале одруження. А потім я зберу трохи речей, і… Якщо ви, звичайно, не передумаєте…

– Мене Іваном звати, — сказав він, рішуче підводячись із землі.

– А мене Маша, — вона теж піднялася і простягла йому руку.

– Дуже приємно. – Він потиснув її тендітну долоню. – Сідайте у свою машину, я поїду за вами. А далі – нехай усе буде так, як має бути.

– Якщо ваша машина раптом безнадійно відстане, я на вас не ображуся, — так само весело сказала Маша, і відчинила дверцята свого автомобіля.

– Не відчеплюся. – відповів Іван. – Навіть не намагайтеся від мене відірватися.

Два автомобілі помчали в незвідані дали…