Володимир зі Світланою прожили щасливо майже сім років, мир і добробут панували в їхньому домі, багато хто відкрито заздрив їхній родині. Ну як же, достаток, будинок, купили, машину, цікаво, звідки гроші? А звідти – продали трикімнатну квартиру і в іншому місті померла бабуся Світлани, залишивши їй у спадок двокімнатну в центрі, теж продали. Ось і вийшла сума на гарний будинок, щоправда, на машину довелося взяти кредит.

Але ж усім цього не поясниш, та й для чого, кому яка справа до його сім’ї та до гаманця. Головним було інше, що він дуже любив свою дружину і сина, п’ятирічного Володю. Це дружина наполягла на цьому імені, сказала, хоче, щоб він був копією батька у всьому. Але кажуть, що не можна бути таким щасливим, людська заздрість чи доля, але щось сприяло тому, що він одразу втратив найулюбленіших і найдорожчих людей.

Того дня він не зміг заїхати за сином у садок. Зателефонував до дружини, і Світлана після роботи забрала його, викликавши таксі. Коли вони проїжджали через перехрестя, у них врізалася вантажівка, всі загинули на місці. Як він це все пережив, він і сам не розуміє. Останній рік він жив на автоматі: робота – цвинтар – короткий сон, знову на роботу. Інтерес до життя зник абсолютно.

Але в чомусь він був завжди молодець і зараз таким залишився, він не пив спиртне. Ні, в компанії на свято він міг дозволити собі кілька чарок гарного. Але Володимир у принципі не розумів, як можна спиртним залити горе, ну випив, потім протверезів і що все повернеться? Звичайно, ні, просто буде ще гірше і душі й голові.

Друзі спочатку намагалися його відвернути, але йому було не до них, навіть десь дратували своєю турботою, і вони від нього відстали. Тільки його друг, Павло завжди був поруч. Минуло два роки, потроху Володимир почав приходити до тями, зайнявся трохи будинком, бо то там зламалося, то там потекло. Він став подумувати про те, що треба продати будинок, навіщо йому одному таке велике приміщення. Хотів купити однокімнатну, гаразд двокімнатну квартиру, як порадив Паша.

Будинок він продав швидко, також швидко купив за допомогою дружини Павла, дуже непогану двокімнатну квартиру на другому поверсі, в зеленій зоні міста. Йому подобалося, що біля його балкона росли дерева. Біля під’їзду сусіди розбили клумби, посадили вродливі деревця. Він коли прийшов дивитися квартиру, одразу майнула думка – Моїм тут сподобалося б.

Від продажу будинку залишилися гроші, він поставив своїм коханим добрий пам’ятник, частину грошей поклав під відсотки. І нарешті наважився з’їздити відпочити до санаторію, як його умовляв Пашка.

Купив путівку та полетів. Місце йому дуже сподобалося ще коли він вибирав в інтернеті: сосновий ліс, чисте повітря, місто, можна будь-якої миті з’їздити й подивитися пам’ятки архітектури.

Оселили його на другому поверсі. Ну і щастить мені на другі поверхи, посміявся сам Володимир. Йому дали розклад процедур, карту санаторію — що і де знаходиться і сказали, що за годину вечеря,

– Не спізнюйтеся, ваш столик двадцять другий.

Тепер Володимир засміявся у голос.

– У чому справа, я щось не те сказала — здивувалася медсестра.

– Та ні, що ви, вибачте, мені стало смішно, бо маю квартиру на другому поверсі і її номер двадцять два.

– Так, смішно.

На вечерю він прийшов вчасно. Коли йшов до свого столика, то побачив жінку, що сиділа за ним, і вона йому навіть зі спини здалася смутно знайомою. Підійшовши ближче, він заглянув їй в обличчя й остовпів. Він дивився на неї й серце його готове вистрибнути з грудей.

– Чоловік, щось не таке?

– Світлано, цього не може бути. Але як?

– Вибачте, але я вас не знаю, хто ви такий.

І тут він прийшов до тями, якби він не бачив дружину в труні, то міг би присягнутися, що перед ним була вона, жива і здорова, така ж невисока, худенька і світловолоса.

– Вибачте, але ви такі схожі на мою покійну дружину, що я не втримався від здивування. А вас що справді Світланою звуть?

– Так, я Світлана Іванівна Коваль.

– Ще раз прошу мене вибачити великодушно. Але ви справді дуже на неї схожі.

Він дістав із портмоне фотографію Світлани з сином, їхнє останнє фото, за місяць до загибелі їх зняв у парку фотограф. Ця ж фотографія була на спільному пам’ятнику, бо вони лежали в одній могилі.

– Справді, дуже схожі, не дивно, що ви сплутали. А це ваш син? Він подібний до вас.

– Та і його теж звали Володимиром – з гіркотою сказав він.

– Вибачте, я так зрозуміла, що син…

– Так, вони загинули разом.

– Прийміть мої співчуття.

– Нічого, вже понад два роки їх немає зі мною, біль притупився трохи, але пам’ять про них завжди буде в моєму серці.

Володимир та Світлана тепер уже офіційно представилися один одному, тут же підійшли ще двоє сусідів по столику, чоловік із дружиною, Ірина та Михайло. Вони повечеряли й розійшлися по кімнатах, але перед цим Володимир спитав Світлану, чи не могла б вона йому показати територію санаторію. Вона із задоволенням погодилася, але з і вони залишили санаторій удвох. Так, спочатку були невеликі тертя, але потім вони все нормалізувалося. Через рік Світлана народила доньку та назвали її  Марійкою.