Коли Вася прийшов додому зі служби, зібрана валіза вже стояла біля порога, а дружина сиділа на дивані з надутими щоками.

– Знову? – спитав спокійно Вася.

– Не бурчи, будь ласка, – різко відповіла Галя. – Ти краще скажи, чому я знову повинна чекати тебе довше звичайного?

– Пробки ж скрізь.

– Знову в нього пробки? Щовечора – пробки. Все. Мені набридло. Я зібрала валізу.

– Бачу, не сліпий, – кивнув чоловік. – Дозвольте поцікавитись, цього разу хто з нас від кого йде, ти від мене, чи я від тебе?

– Цього разу я йду! – відрізала Галя. – Від тебе цього не дочекаєшся. Ти ж знову скажеш, що підеш уранці, бо ввечері великі пробки. А ще скажеш, що на ніч йти – погана прикмета. Так?

– Звичайно. Чоловіки із сім’ї йдуть уранці, зі свіжою головою. Тоді це буде точно – раз і назавжди. А зараз справді пробки навколо. До мами ти точно не доїдеш, а на вулиці ночувати – не бездомна ж. Тож чекай до ранку.

– Знаєш, що… – Дружину дратувало в чоловікові все, це було зараз видно неозброєним поглядом. – До ранку ще дожити треба. А йти треба одразу, як вирішила. Усе. Настав час це закінчувати. – Вона напружила своє тіло, щоб встати з дивана, але чомусь не встала. Напевно, завадив чоловік своїм питанням.

– Що настав час закінчувати?

– Мої муки. Скажи, за що мені доля дала такого як ти?

– Сама знаєш за що, – знизав плечима чоловік.

– Ти на що натякаєш?

– На те, що ти сама мене одружила.

– Я? – Галя мало не задихнулася від обурення. – Я одружила?

– Звичайно. Ти ж перша мені натякнула.

– На що?! Ми були з тобою просто друзі! І раптом… Потрапив, розумієш, до лікарні… Подумаєш… Я просто пожаліла тебе. Принесла поїсти… Нічого я не натякала. Це все ти…

– Що я?

– З’їв, що я приготувала, і похвалив. Хто тебе просив хвалити дурну дівчину? У нас від похвал, знаєш, як дах зносить? Тому все й закрутилося.

– Ти, здається, чогось переплутала, Галю, – глузливо сказав Вася. – Спочатку ти мене нагодувала, в моєму гуртожитку. І мене за годину скрутило. Так, що я в лікарню потрапив.

– Так?

– Так. І хвалив тебе не я, а лікарю, за те, що ти чесно зізналася, чим ти мене нагодувала. Він ще сказав: «Добре, що не ціанідом». Пам’ятаєш?

– А ти звідки це пам’ятаєш? Ти ж із зеленим обличчям лежав.

– Мені хлопці розповіли. Весь гуртожиток потім ще місяць сміявся. Коли згадували твої домашні у лапках пельмені. Ти їх виявляється на ринку купила.

– То ти ж голодний був. Тебе треба було нагодувати.

– Ну і як? Нагодувала?

– Ну і нехай. Все одно, я вийшла за тебе через жалість. Я ж винною себе почувала. А тепер це. Всі я пішла.

– А пробки? – Вася дістав мобільний телефон. – Зараз подивлюся, скільки там балів? Може, вони вже розсмокталися?

– Що? – Усміхнулася Галя. – Чекаєш, не дочекаєшся, коли я піду?

– Та ні. Просто не хочу знову їхати по тебе серед ночі. Пам’ятаєш, останній раз, коли ти знову йшла, де я тебе знайшов?

– Ну і що?

– Ти навіщо на людину у формі накинулася?

– Через жалість до собаки. Він же цю собаку ногою штовхнув.

– Це була його собака. Службова. Він її так виховував. Вона на людину кинулася, а він її штовхнув. Так треба було.

– А ти звідки знову знаєш?

– То мені ж там у відділенні співробітники й розповіли. Розповідали та падали зі сміху. Коли я тебе з камери забирав.

– Подумаєш, забирав він. Ну, що там твої пробки?

– Сиди поки що. Чекай. Дев’ять балів.

– Що за життя пішло!? – Дружина раптом зірвалась з дивана, схопила зібрану валізу біля порогу і закинула її на шафу. – І все через жалість. Пошкодуєш когось, то тебе або в камеру, або заміж. Піти з сім’ї захочеш – пробки довкола. Коли це закінчиться?

– Вранці й закінчиться, – знизав чоловік плечима.

– Що скінчиться?

– Усе скінчиться. І твої страждання закінчаться. Вранці голова буде свіжою, думки ясні, образи здадуться дурними. Ти мені краще скажи,  їсти є що?.

– Звичайно. Пельмені. Домашні.

– Не на ринку, випадково, купила?

– Я тобі зараз як дам… – Дружина раптом хмикнула. – Так… А от якби я тоді в цьому гуртожитку тобі невідкладно не викликала, що б тоді з нами було? Цікаво…

– Що, що… – Вася теж усміхнувся. – Те саме й було.

– Чому це?

– Тому що чоловіки, які жили в гуртожитку, вони знаєш які живучі? Ми ще й не такі пельмені на ринках купували. Синього кольору. А твої прострочені були лише на тиждень.

І тут Васю з Галею пробило на регіт.