– Любий, чому ти не їси курку – Запитала Світлана у чоловіка, який задумливо дивився на смажену курку, що лежить перед ним на тарілці. – Їж, давай.

– Не можу, – відповів той і проковтнув слину.

– Чому не можеш?

Вадим щось хотів сказати дружині, але передумав і тільки махнув рукою.

– Ти не зрозумієш.

– Чому це я не зрозумію? – Здивувалася Світлана.

– Тому що жінки, мила, на жаль, дивляться на цей світ інакше, ніж чоловіки.

– Так? – Світлана здивувалася ще більше. – А ти, скажи мені, як правильно дивитися на світ?

– Добре. Не можу я, Світлано, спокійно їсти смажену курку, коли в Африці люди голодують. Тепер розумієш, як я дивлюся на світ? У якому масштабі?

– Не дуже…

– Ось бачиш, не зрозуміла.

– Та зрозуміла я все. – Світлана закліпала гарними віями. – Що ми можемо зробити, якщо так все несправедливо влаштовано? В Африці живуть так, ми по-іншому. Не ми винні.

– Все одно, ми повинні їм допомагати, – сказав Вадим, намагаючись не дивитися на тарілку.

– Кому їм?

– Африканцям.

– І як ми можемо допомогти?

– Ну, можна, наприклад, перерахувати гроші.

– Куди перерахувати? – Здивувалася Світлана. – У тебе що, адреса африканців є?

– Ні. Але ж можна знайти.

– І багато ти їм грошей збираєшся перераховувати?

– Усі, які у нас є.

– А ми на що будемо жити?

– Ще заробимо.

– Ні, я така не згодна. Тоді й ми будемо голодувати з тобою, як в Африці. Але нам точно ніхто не допоможе.

– І що ж тоді робити?

– Спокійно їсти курочку.

– Не можу я. – Вадим знову проковтнув густу слину. – Знаєш що, а може їм посилку надіслати?

– Яку ще посилку?

– З їжею.

– Їжа, доки вона до Африки доїде, пропаде.

– Ну, тоді, речі, якісь. Щоб вони могли їх на їжу на своєму ринку обміняти. Що ти маєш непотрібне?

– У мене все потрібне.

– Тоді я пошлю своє.

– І в тебе все потрібне.

– Але ж щось робити треба! – Вадим жалібно глянув на Світлану. – В ім’я Африки. Хоча б підтримати їх якось. Морально. Може, написати їм листа?

– Ось правильно, – зраділа Світлана. – Ти, Вадим, листа їм напиши, зі словами підтримки.

– Ага, – чоловік полегшено зітхнув. – Напишу, що я на знак солідарності харчуватимуся, так само як вони.

– Тобто? – Насторожилася Світлана. – Як це зрозуміти? Теж збираєшся голодувати?

– Та ні! Але ж африканці в джунглях харчуються тільки тим, що здобудуть власноруч.

– Хіба?

– Звичайно. Ну, ти ж бачила, по телевізору показували, як вони за бананами на дерева лізуть, змій руками ловлять. І ми з тобою будемо добувати їжу так само.

– Ні, – злякалася Світлана. – Не треба.

– Чому?

– Тому що я смажену курочку люблю.

– Люби на здоров’я.

– А ти що, курку станеш руками, чи що, ловити? Ми ж з тобою живемо у місті, а не в джунглях. У нас курки вулицями не бігають.

– Курку можна і в магазині купити. А ось, рибу, наприклад… Ти ж рибу любиш?

– Обожнюю.

– Ось! Я рибу і ловитиму. Власними руками. Ну, за допомогою вудки, звісно.

– І де ти її ловитимеш?

– У річці, де ще. До речі, завтра, субота?

– Ну.

– Ось! – Вадим засяяв. – Значить, я поїду з чоловіками на рибалку. Мене якраз запросили.

– Так?

– Наловлю багато риби й тебе досхочу нагодую. А в Африку надішлю докладний звіт про рибалку з фотографіями. Напишу, що я і вони – однієї крові!

– Але ж у тебе нічого для риболовлі немає, – розгубилася Свєта. – Ні вудки, ні… Що там ще треба?

– Є, – сумно зітхнув чоловік. – Я вже все купив.

– Як купив? Коли?

– Нещодавно.

– Навіщо?

– На всякий випадок. Думав – раптом знадобиться. От і знадобилося. Але ти не хвилюйся. Я за це курочку обов’язково з’їм. Тому що в мене тепер є розуміння, як допомогти африканцям. Тим більше що ти мене в цьому підтримуєш. Адже?

– Угу … – Довелося погодитися Світлані. – Підтримую. Я ж твоя дружина.

– І добре. – Вадим радісно схопив у руки вилку з ножем. – Я тепер що вихідні стану їздити на рибалку.

– Кожні? – Світлана з підозрою подивилася на чоловіка.

– Ну, добре, не кожні, – схаменувся чоловік. – Через раз. Гаразд?

– Гаразд, – кивнула вона. – Тим паче у рибі фосфору багато. І це корисно для організму. І в мене тепер теж буде час займатися своїми справами.

– Якими ще справами? – Вадим завмер зі шматком курки на вилці.

– Жіночими справами, любий. Звичайними жіночими … – Світлана мрійливо усміхнулася.

– І які це звичайні жіночі справи?

– Поки я ще не придумала, – чесно зізналася Світлана, потім хитро подивилася на чоловіка. – Я сподіваюся, ти з ночівлею на рибалку поїдеш?

– А що?

– Нічого. Якщо з ночівлею, то мені доведеться і цю ніч теж чимось цікавим зайнятись. Не спати ж мені без тебе?

На кухні раптом повисла довга пауза.