— …Зрештою, брат у мене виявився горе-бізнесменом, заплутався в кредитах, і йому терміново були потрібні гроші, щоб розплатитися! – Розповідає двадцятишестирічна Дарина. – Мама продала свою квартиру, половину грошей віддала Глібу, на другу половину купила собі студію в кінці міста в будинку, що будується. Ключі у кращому разі будуть у неї лише за вісім місяців. Ну, і вона попросилася пожити цей час у нас. Ми порадилися з чоловіком і погодились. Начебто всі нормальні, адекватні, ми з чоловіком цілі дні на роботі, ситуація тимчасова, стосунки нормальні… були.

– А тепер що? Ненормальні?

— Мама живе менш як місяць, але в нас удома твориться якийсь треш. Її начебто підмінили, їй все не так, нічого не влаштовує. Наші меблі, наша квартира, наш посуд! Вона цілими днями ходить зі стиснутими губами, ображається через все, скаржиться знайомим, як їй погано у нас.

Квартира у Дарини та її чоловіка Дениса не дуже велика. Окрема невелика спальня та з’єднана вітальня-кухня, де й поселили маму. Інших варіантів проживання у мами, якщо чесно, просто не було: вона працює, платить іпотеку за свою ще недобудовану студію, і винаймати квартиру або навіть кімнату їй було б неможливо – враховуючи, що після отримання ключів у студії потрібно буде робити ще й ремонт, з грошима у мами складно.

При цьому родичів, у яких можна перекантуватися рік безплатно, крім дочки, у мами немає.

Дарина з Денисом, до речі, теж платять іпотеку за свою квартиру, тому багато працюють, додому приходять лише спати, іноді й вихідні проводять у своїх офісах.

І першого тижня все було, в принципі, нормально.

– А потім мама почала нити й скаржитися! – розповідає Дарина. – Диван у нас незручний у вітальні, у неї болить спина. Поїхали, купили їй ортопедичний матрац, поклали на диван. Все одно погано. Тепер виходить, вона так спати не може! У шафі мало місця їй виділили, у комоді їй ящика не запропонували, все у квартирі стоїть криво і косо, все заважає. І що далі, то більше вона нервує, психує, провокує якісь розбирання. Тут взагалі мені заявила – ви мене виселили, каже, на кухню як прислугу! Я говорю, мам, щось я не зрозуміла. Ти в нашій спальні хочеш жити? Нам запропонуєш у прохідній вітальні розміститися? Мовчить…

Мама лізе все переставляти, наводити свої порядки, зіпсувала панель, упустивши на неї кришку від каструлі, звинуватила, звичайно, господарів: каструлі у вас дурні, мовляв, кришки не підходять, навіщо такі купили взагалі! Випрала в машинці білі сорочки зятя з новим блакитним рушником, все пофарбувалося, сорочки на викид. Спалила мультиварку, добре, хоч у квартирі не було пожежі.

– І сказати нічого неможливо — вона не винна, це речі у нас не такі! – зітхає Дарина.

Щоб менше перебувати вдома і дивитися на невдоволену маму, подружжя після роботи стало вечеряти в місті, щоб прийти додому й одразу лягти спати. Мама знову незадоволена — багаті чи що, в кафе їсте! Якщо купуються якісь речі, одяг чи взуття – мама теж злиться, не розмовляє з дочкою цілодобово.

— Мені вже перед чоловіком незручно! – бідкається Дарина. – Він мовчить, нічого не каже, але я уявляю, яке йому! Якби це його мама так поводилася, я б такого не терпіла… Загалом, днями я мамі так і сказала, що так у нас справа не піде. Так, у нас тут, може, і не готель європейського рівня, де все для постояльців, але чим багаті, тим і раді. Коли вона просилася до нас жити, умови собі уявляла. Не влаштовують – ми нікого не тримаємо. Зрештою вона психанула, і живе тепер на роботі у підсобці, третій день там ночує.

Дарина намагалася додзвонитися до мами, трубку вона не бере. Намагалася зателефонувати з незнайомого телефону – те саме. Писала смс — мовляв, повертайся додому! У відповідь отримала – “У мене немає дому, а ви живете щасливо”.

— Чоловік каже, що вона — доросла людина, своєї долі господиня сама! – зітхає Дарина. – Але мені ніяково. Скільки вона зможе жити по підсобках? Невже там краще, ніж ми?

Дарина навіть не уявляла, що в них до такого дійде. З мамою завжди були нормальні стосунки, вона завжди була жінкою розумною і практичною, принаймні ТАК себе не поводила. Може, в неї щось із головою? Але до лікаря мама не піде сто відсотків. Вона вважає, що у всьому винна дочка – тиран, скаржиться родичам та подругам, що Дарина вигнала її з дому. Мамі п’ятдесят шість років взагалі, до маразму ще далеко.

Як бути в такій ситуації? Чоловік Дарини має рацію, не звертати уваги? З часом повернеться?

Чи потрібні якісь активні дії, це ж мама?

Що думаєте?