– Саша, мені теж потрібна машина! Я вже не можу їздити із двома дітьми у громадському транспорті. І в поліклініку, і в магазин, і в парк. А ти у нас, як пан, на авто катаєшся. Знала б, що так буде, не продала б свою машину. – Ліза ображено дивилася на чоловіка. На що той невдоволено скривився.
-Ліз, ти у декреті сидиш, ось і сиди далі. На роботу вийдеш, там побачимо. Купимо в кредит недорогу. Може бути.
– Саша, ну давай хоча б по черзі їздити. Мені справді важко з дітлахами. А вони люблять у парку гуляти, просяться туди постійно. А до нього, між іншим, п’ять зупинок на маршрутці. Прикинь, Соня в колясці, а Тимофій часто на руках … Ще й сумка з їжею, іграшками. Ну, Саша…
-Ні, я сказав. Вони мені всю машину забруднять своїми брудними руками. Чистити потім за ними … Не дам. Все, відчепись.
І так завжди. Як тільки Ліза починала розмову про машину, чоловік був непохитний. І їй від розпачу та безсилля просто хотілося розплакатися.

До шлюбу Ліза мала свою машину. Не нова, але в хорошому стані. Коли вона зрозуміла, що вагітна, вони машину продали. Потім додали грошей та купили цю, злощасну. Начебто як для сім’ї. Але їздить на ній чоловік. І тому вже кілька років вона просить його купити їй хоч якусь машину, але він заявляє, що однієї сім’ї цілком достатньо.

– Саша, так, у нас є машина, нова, дорога, тільки взятий на неї кредит виплатили. Але на ній їздиш ти! І чомусь не хочеш діставатися роботи на громадському транспорті! А у мене кожна прогулянка з малечею на півдня. Уявляєш?
-Я на громадському транспорті? З якого переляку? Я, між іншим, всю сім’ю на собі тягну і ще мушу на автобусі на роботу пиляти? Щоб тобі зручніше було гуляти? Не дочекаєшся. Все, Лізо, вистачить розмов.
Ліза зітхнула ображено і зрозуміла, що говорити з чоловіком на цю тему марно. Він не поступиться.

Вона дуже шкодувала, що продала свою машину і додала чоловікові на нову. Але тоді він по-іншому говорив. Обіцяв, що виплатять за цю кредит і одразу візьмуть Лізі. Її батьки ще тоді попереджали, щоб вона не вкладалася у спільну машину, начебто всі знали.

-Лизо, чоловіки вони такі … Як би тобі сказати … Вони машини свої дуже люблять і може так вийде, що вона буде не спільна, не сімейна. Хочеш ми гроші твої відкладемо, а після декрету ще додамо і купимо тобі машину? – Обережно тоді казала їй мама.
Але вона все ж таки послухала чоловіка, а не батька і матір! Ось тепер і одержала за повною програмою. Ще й кредит сплачували, відриваючи від сім’ї. А тепер діти змушені їздити маршруткою. Зате їхній татко в дорогій, гарній машині. Дуже прикро!

Ось і сьогодні знову сварка. І все через цю машину. Ліза грюкнула дверима спальні й пішла одягати дітей на прогулянку. Чоловік з ними не збирався, хоч у нього був вихідний.

Одягаючись, вона почула через прочинені двері телефонну розмову. Чоловік говорив зі своєю сестрою Настею.

-Настя, Візьмеш звичайно ж! В чому питання? Наступного дня повернеш? Нічого страшного, у мене вихідні, все одно вдома стирчатиму. А що робити? Та ні, нікуди ми не їдемо. – І він поклав трубку.
-Значить Насті можна брати машину, так? – Ліза зайшла до спальні. На очах у неї були сльози. – А ти вдома байдикуватимеш у вихідні, так? А не хочеш з нами до розважального центру з’їздити погуляти? Дітям одяг подивитися? Тимофій з черевиків виріс, та й Соні обновки потрібні. Я зрозуміла. Тобі просто все одно на мене та дітей! Ти просто безсовісний! – Вона розвернулась і витираючи сльози, пішла до дітей.
Він хотів її зупинити, навіть підвівся з дивана, але потім, мабуть, передумав. Зітхнув і знову ліг на ліжко перед телевізором.

Ліза з дітьми вийшли до найближчого скверу. Поки Соня копалася з іншими діточками в пісочниці, а Тимофій катався на гойдалці з іншими дітьми, вона думала. Думала, куди ідуть почуття і як виходить, що люди так змінюються. Просто кардинально.

Днями вона дзвонила мамі й вкотре скаржилася на чоловіка. На що мати сказала:

-Ліза, йди, люба, на роботу. Соні три майже, Тимофію чотири. Вже можна їх залишити у садку. Цілком. А ти будеш самодостатньою хоч трохи. І машину візьмеш. А ми допоможемо з татом.

Днями Ліза дзвонила на свою роботу. Поклала трубку розчарована. Її місце зайняте. Можна повернутись, але на посаду нижчу та заробіток, відповідно, менше. Але й тут треба було зачекати кілька місяців. Ліза була рада і цьому й готова чекати. А нещодавно відбулася ще одна подія, яка взагалі перевернула все її життя.

У Тимофія вночі піднялася температура і захворіло вухо. Всю ніч вона провозилася з сином. То пігулки давала, то носила на руках, не спала всю ніч. Чоловік підвівся лише один раз і то попити води. Потім пішов у спальню і ліг спати, пробурчавши про себе з приводу того, що вони своєю метушнею заважають йому відпочивати.

Вранці Ліза сказала йому, що Тимофія треба відвезти до лікаря. І що швидше, то краще.

-Ліза, поїдеш на таксі. Я дам гроші. Я не можу сьогодні. Мені на роботу зранку, а потім я домовився з матір’ю, її треба відвезти до сестри. – відповів їй чоловік.

-Що??! – Ліза не повірила своїм вухам. Їй здалося, що вона не дочула. – Маму відвезти до сестри? Сашко, твій син захворів! Твій син! Ти, мабуть, не зрозумів. Яке таксі? – її трясло від образи.

-Ліза, я зрозумів тебе. Тимофій захворів, у нього болить вухо. Але ми викличемо чудове таксі, найвищого класу. І ти доїдеш із комфортом і туди й назад. А Соню відвезеш до своєї мами. От і все. І ніхто не в образі та проблем немає. Не роби трагедію із цієї ситуації. Лізо, будь ласка, – він дивився на неї поблажливо, як на дитину.

Ліза дивилася на чоловіка, і їй раптом стало так спокійно. І так байдуже. Вона побачила його таким, яким він є насправді. Їй тільки стало прикро за дітей. За те, що у них такий батько. А може, вона перебільшує? Як часто казав їй чоловік, що вона весь час перебільшує… Але Ліза вперше за весь час зрозуміла, що їй робити.

Вона мовчки зібрала дітей та викликала таксі. Чоловік пхав їй гроші, щось говорив і говорив без кінця. Вона майже не слухала. А він навіть не вийшов посадити їх у таксі. Ліза проковтнула і це.

Мати зустріла їх біля дверей і, побачивши її обличчя, зрозуміла.

-Мамо, ми до лікаря з Тимофієм, а потім до вас. Я знаю, що ми як сніг на голову, але нам просто нікуди йти… Я… Я більше так не можу. – Вона опустила голову і заплакала. Тихо, щоби не налякати дітей.
-Що ти, доню… Я татові вже сказала. І твою кімнату приготувала вам. Поки так. А там подивимось … Їдь, мила, їдь .. – Мама гладила її по голові, заспокоюючи.
Вони з сином їхали в таксі, а Ліза думала про своє життя. Чому так виходить, що люди стають один одному чужими й куди пропадає кохання. Вона не знала, чи знайде відповідь на це запитання і чи їй це потрібно. Знала одне, що має дві маленькі дитини, які любитимуть її попри жодні обставини. Завжди. А далі життя все розставить на свої місця…