Марія з Матвієм купили квартиру в іпотеку дуже вдало, майже у центрі міста, на другому поверсі та недорого. Квартира правда була не доглянута, навіть занедбана, але їх влаштувала ціна та її місцеперебування. У Матвія руки росли звідки треба, та й Маша труднощів не боялася, ремонт вони потихеньку вирішили зробити самотужки.

Маша відмила квартиру так, що ванна заблищала і на кухні став відносний порядок. Жити можна. Ремонт вони почали робити з дальньої спальні, тому що сподівалися, що все-таки незабаром Маша завагітніє і малюкові потрібна буде своя кімната. Річ у тому, що вона вже три роки лікувалась у гінекологів від безпліддя і дуже сподівалася на диво.

Матвій намагався, працював на двох роботах і дружина не відставала, крім основної роботи, вона працювала позмінно в магазині верхнього одягу, а у вихідні вдома підробляла шиттям. Замовлень було не дуже багато, але цих грошей вистачало на харчування.

Вони жили у квартирі вже тиждень, потроху обживаючись. В обід Маша познайомилася із сусідкою навпроти, коли поверталася додому, зустріла її на сходовій клітці. Інна Валеріївна запросила її на чай і розповіла новій сусідці сумну та страшну історію про минулих мешканців їхньої квартири.

Виявляється, до них тут жила цілком щаслива родина, чоловік з дружиною і двоє діток. Старший син Ілля та молодша Ксюша. Анатолій, батько сімейства був серйозним чоловіком і працював інженером на заводі, дружина там же – лаборанткою, але на момент трагедії, вона була у декретній відпустці.

В один із зимових вечорів, Валя попросила придивитися за однорічною дочкою Інну Валеріївну, а сама побігла в садок за сином. Його зазвичай чоловік останнім часом і відводив, і забирав, а того дня робота затягнулася і він зателефонував дружині, сказав, що не зможе вчасно забрати Іллю. Додому живими вони не повернулися, їх збив на пішохідному переході пасажирський автобус, який не встиг загальмувати через сильну ожеледицю.

Анатолій поховав дружину та сина й одразу якось здав, зламався, чи що. Мати Валюші – Антоніна Іванівна, яка переїхала з передмістя, доглядати за малечею, розповідала сусідці, що зять на себе перестав бути схожим, замкнувся, постійно чорніший за хмари, до малюка майже не підходить, а найстрашніше, став до чарки часто прикладатися. Адже вже майже рік минув, пора себе в руки брати, думає їй легко – дочка й онука теж втратила, але ж тримається, Ксюшу треба на ноги підіймати.

А ще через місяць він привів у будинок жінку, таке враження, що він її з будинку розпусти взяв. Розбовтана, груба, одразу почала по квартирі лазити, по шафах. Антоніна Іванівна зробила їй зауваження, а та поскаржилася Анатолію. Той, недовго думаючи, накричав на стареньку, що це його будинок, а вона нехай у своєму розпоряджається. Він був, звичайно, в неабияк підпитий, але їй від цього подвійно було прикро.

А ще через тиждень він оголосив, що, мовляв, дякую за допомогу, але можете їхати до себе додому, бо його нова дружина сама за дочкою доглядає. Антоніна Іванівна була дуже засмучена і сильно переживала за малечу, але зробити нічого не могла.

Вона зі сльозами на очах і з болем у серці збиралася, коли прибула його нова співмешканка разом із сином років десяти. Було видно, що пацан розбовтаний, поводився погано, зайшов, з літньою жінкою навіть не привітався, взутий завалився на диван і одразу в телефон уткнувся.

Ксюша заплакала, вчепилася за бабусю, Антоніна Іванівна хотіла взяти її на руки, та жінка випередила її.

– Ви вже вільні, можете їхати, ми й без вас упораємося.

Дівчинка плакала, кликала її:

– Бабуся, хочу до бабусі, пусти — і тягла до неї рученята.

До кімнати зайшов Анатолій, забрав дівчинку, але вона як відчувала, що їде її захисниця і ніяк не могла заспокоїтися. Пацан закричав:

– Та заткніть цю істеричку, у вухах дзвенить.

Антоніна Іванівна спробувала сказати, що давайте, мовляв, я її заспокою. Але Анатолій мовчки вказав їй на двері. Вона вийшла з валізою на майданчик і далі йти не змогла, сусідка побачила, що їй погано, завела до себе. Бідолашна жінка ридала.

Згодом їй стало зовсім погано, і Інна Валеріївна швидко викликала швидку допомогу. Жінку забрали, а ввечері повідомили, коли вона зателефонувала довідатися про її самопочуття, що вона померла годину тому – інфаркт.

Інна Валеріївна зателефонувала до сусідів, двері відчинив сам господар, і вона йому сказала про смерть тещі. Анатолій був неабияк п’яний і сказав їй, що вона йому тепер ніяка не теща і він не збирається її ховати. Добре, що він згадав, що має брата, дав його номер телефону і зачинив двері у квартиру, де йшла весела п’янка. Інна Валеріївна додзвонилася до брата Антоніни Іванівни та повідомила сумну звістку. Він подякував за дзвінок і сказав, що завтра забере сестру додому, щоби поховати.

Через кілька місяців криків і плачу Ксюші не стало чутно, і якось сусідка зустріла Анатолія на сходах і запитала про дівчинку, видно було, що він з сильного похмілля, кілька секунд чоловік повагався, але потім відповів, що вона в дитячому будинку. До речі, дитячий будинок знаходиться на сусідній вулиці. Минуло майже півтора року, Анатолій зовсім спився, потім його знайшли мертвим за гаражами, хтось зарізав, може, в п’яній бійці. А його співмешканка швиденько продала цю квартиру. Ось така сумна та важка історія.

У Маші після почутого пропав весь настрій, вона не знала і ніколи не бачила цю малечу, але їй до глибини душі було шкода її. Вона чомусь аж до приходу чоловіка не знаходила собі місця. Коли вона переказувала Матвію цю історію то дуже плакала. Чоловік вмовляв її заспокоїтися, що у світі багато таких покинутих та нещасних дітей.

І раптом Машу осяяло, вона зрозуміла, що зараз хоче:

– Матвію, улюблена мій і рідна людина, я тебе благаю, заберімо дівчинку собі.

– Та що ти, давай свою дитину народимо.

– Знаєш, я не зможу тепер спокійно жити, знаючи, як важко зараз дитині.

Вона з таким благанням дивилася на чоловіка, що він згідно кивнув.

– Я тебе обожнюю, любий мій.

Наступного дня вона дізналася про прізвище колишніх мешканців їхньої квартири у сусідки та вирушила до дитячого будинку. Там, після розмови з директором, їй показали дитину здалеку.

Дівчинка років чотирьох-п’яти була дуже худенька. Світлі кучері були брудні та сплутані. Директриса вибачилася за її вигляд, виправдовуючись тим, що не вистачає персоналу. А так готуйте документи на усиновлення, вона була не проти.

– А можна чоловік завтра зі мною прийде, я хочу, щоб він побачив малу.

– Так, звичайно, приходьте.

Наступного дня дівчинка була вже вимита і в старенькій, але чистій сукні. Коли її привели до них, вона спочатку насупилась, а потім, коли Маша простягла до неї руки й покликала на ім’я, ковтаючи сльози, що душили її, кинулася до них з криком:

– Мамо, мамо, ти прийшла.

У Матвія здригнулося серце, він присів поряд і сказав:

– Ми скоро заберемо тебе додому.

Пройшло три місяці, за цей час вони з Ксюшею зблизилися, встигли зробити ремонт у її кімнаті. І ось нарешті всі перипетії позаду і вона щаслива стоїть посеред своєї кімнати, як раптом обернувшись спитала:

– А де бабуся?

Маша спочатку розгубилася, а потім сказала, не приховуючи правди:

– Бабуся була дуже старенька і зараз вона на небесах, дивиться звідти на тебе і дуже радіє з того, що ти повернулася додому.

– Я теж рада, мамо.

За півтора року Маша народила Ксюші братика. Так Господь нагородив їх з Матвієм за любов та доброту.