«Навіщо вони потрібні, братики-сестрички? З ними ж ділитися треба буде! — тлумачить восьмирічна онука бабусі

— …Свекруха у мене взагалі на дітях схиблена! – розповідає тридцятидворічна Ксенія. – Вважає, що чим більше їх, тим краще. У неї самої троє, я тільки дивуюсь, чому не десять, її б на всіх вистачило… Тільки от онуків якось небагато: наша дочка, і все. І це її біль! Вона себе бачить прямо серед натовпу малюків, яких їй на літо привозитимуть на дачу, така собі класична бабуся з пиріжками.

— Може, все ще попереду?

– Не думаю. Найстаршій її дочці вже за сорок, вона дітей не хоче в принципі, і в юності так говорила, і зараз. Працює, подорожує, раніше взагалі із поїздок не вилазила, вічно у відрядженнях, по кілька перельотів на тиждень могла запросто зробити. Зараз менше їздить, звичайно, але все одно вдома сидіти не любить. Діти – це зовсім не її, вона навіть кота собі дозволити не може зі своїм графіком. Середній брат теж бездітний, вони багато років намагалися з дружиною народити, ЕКО робили, зараз, на мою думку, вже заспокоїлися, невістка кар’єрою зайнялася. Мій чоловік молодший, і лише у нас є дитина, донька майже вісім років.

– Зрозуміло. А свекруха, отже, намагається вмовити вас народити ще, як найперспективніших у цьому плані?

– Ну так. Причому, вона мені свого часу, вісім років тому, до пологового будинку дзвонила, вітала через кілька годин після пологів, то вже тоді запитала – Ксюша, коли ще одного народиш?

– Що ж…

– І я їй чесно сказала — Віра Віталіївна, ніколи. І не вмовляйте! Щоб я ще раз по своїй волі на таке пішла? Та ні в життя! Ну, вона тоді посміялася, каже, біль швидко забудеться і знову захочеться повторити. Але ось вісім років минуло, і поки що не хочеться! Навіть таких думок немає. Донька виросла, з нею тепер хоч куди, ми з чоловіком працюємо. І знову пірнати у всі ці кашки-пелюшки – та ну!

-Ну, кількість дітей — особиста справа кожного …

– Так? Я так не думаю. Не знаю, може це особисто мені так щастить, але мене постійно народ намагається відправити за другим. Типу – “о, нянька підросла, ляльку тепер треба!”, “Треба хлопчика тепер!”, «коли ви за другим!». Я раніше так шаленіла від цього, що всім цим людям треба взагалі від мене? Але тепер сміюся. Їм усім тепер Аліса відповідає чудово!

– Аліса – це донька?

– Ага. Тут днями свекруха в гостях була, знову прив’язалася з цією темою – мовляв, треба сестричку чи братика, одна дитина – це не дитина. Чого ви чекаєте, давайте, поки молоді, квартира є, достаток теж… Я дочку питаю – Аліса, а ти хочеш сестричку? Ну, вона й відповіла. Мамо, каже, ти що, ні звичайно, навіщо вона потрібна, сестричка ця? Вона кричатиме, з дітьми одні проблеми. Свекруха, звичайно, за серце схопилася — каже, Алісочка, ну які проблеми, що ти говориш таке? Із сестричкою грати можна, гуляти. А донька – ага, каже, вона підросте, і з нею треба ділитися! Забере мої іграшки, книжки, цукерки!

Ксенія стверджує, що доньку вона цьому не вчила, про те, що треба ділитися, не говорила. Дівчинка зрозуміла це сама.

– А що, молодець! – міркує Ксенія. – Що вона не так сказала? Все вірно. Діти зараз розумні…

Тільки от свекруха не поспішає захоплюватися розумною онучкою. За дитини вона якось закінчила розмову, переклала на інше. А ввечері зателефонувала невістці та влаштувала, за словами Ксенії, розбір польотів.

— Каже, ну навіщо ви так налаштовуєте дитину? Адже це так природно, так по-дитячому — хотіти сестричку чи братика. Егоїстку, каже, вирощуєте, самі ж наплачетесь ще з такою дитиною! Я говорю, а що поганого в тому, що егоїстку? Егоїзм – цілком здорова якість. Хоча вирощуємо ми швидше не егоїстку, а реалістку. Маленькі діти – це насправді нелегко, і те, що ділитися доведеться, і не лише цукерками, а й квартирами машинами дачами – факт… Добре, що дитина це розуміє!

А ви як думаєте, це нормально, так міркувати у вісім років?

Чи «батьки потім із такою донькою ще наплачуться»?

Що скажете?