Невістка у гості не кличе. «Потрібен онук – збирайся та приїжджай сама, без запрошення!» — радить подруга

У Ірини Костянтинівни – дорослий син, невістка та маленький онук.

Молода сім’я живе в орендованій квартирі, окремо від батьків.

Ірина Костянтинівна у життя сина та його сім’ї не лізе. У неї робота, чоловік, подруги, хобі, своє життя та свої інтереси. Вона чудово усвідомлює, що діти її – вже дорослі люди, самі дитину народили, і поради старшого покоління їм не здалися. Поки не було онука, Ірина Костянтинівна спілкувалася з сином телефоном, запрошувала молодих до обіду раз на місяць і вітала невістку зі святами.

Невістка Ліля до зближення не прагнула, і Ірина Костянтинівна намагалася бути “хорошою” свекрухою – “не лізти”.

А потім народилося маля, і з онуком Ірині Костянтинівні хотілося б спілкуватися. В принципі, вона б і Лілі по господарству допомагала б із задоволенням – знає, що син багато працює, і невістка цілий день одна з дитиною. Робота в Ірини Костянтинівни – доба за три, час є. Могла б і з коляскою погуляти, наприклад, поки Ліля відпочине або зробить справи. Або картоплі начистити на вечерю, або погладити білизну.

Але Ліля веде якусь дивну політику – наче ревнує онука до бабусі.

Одразу після виписки з пологового будинку Лілія заявила – бажаєте бачити онука, будь ласка. Але про свій візит треба попереджати, і не пізніше як за кілька днів. І спочатку бабуся чесно намагалася домовитися: мовляв, я забіжу до вас на тижні? У середу чи четвер? Подарунки малюкові передам, я тут купила…?

Але домовитися виходило з великими труднощами: у середу до дитини має прийти лікар із поліклініки, у четвер приїхати в гості подруга Лілі за інститутом. Ось у п’ятницю, до третьої години – будь ласка.

Ірина Костянтинівна відсувала всі свої справи, міняла плани й рівно в три стояла на порозі квартири. А вже в три тридцять її під пристойним приводом (“нам пора йти гуляти!”) виправджували додому, мало не під руки.

Кілька разів було і так – візит погоджений за тиждень, Ірина Костянтинівна зранку збирається в гості, одягається, стоїть вже при параді – і тут телефонний дзвінок: сьогодні ми ніяк не можемо вас прийняти, всю ніч не спали, у дитини лізуть зуби, перенесімо. Коли? – Ну… давайте наступного тижня? А краще після першого числа…

Прикро? – та не те слово…

– Все одно хорошою не будеш! – Сміється її подруга. – Тож роби так, як тобі зручно! З’явився час та бажання відвідати онука, зібралася та поїхала! Зателефонувала хвилин за сорок, а то й за пів години – “ви де? я їду до вас, зараз буду.” Незручно? та кинь ти! Ліля твоя в декреті сидить із маленькою дитиною, цілий день удома. Ну в крайньому разі десь у сквері чи парку з коляскою… Ти не чужа людина врешті-решт, тим більше ти не до неї, а до онука та сина. Та й з порожніми руками ти не ходиш ніколи!.

Але як же правильніше: відстати від молодих взагалі, треба буде, самі прибіжать? А що як не прибіжать, або прибіжать не скоро… Роки йдуть, малюк росте — і не хотілося б стояти осторонь, дитина-то не чужа.

Чи робити так, як радить подруга – просто приїжджати без комплексів, у крайньому випадку попередити за годину – я їду вже дорогою, нічого не знаю?

Чи продовжувати танцювати під невістчину дудку – погоджувати візити за тиждень?

Що скажете?