Олег розумів, що влип – весілля не оминути. А воно буде за тиждень.

«Відмовитися вже не вдасться. Той майор, котрий три дні тому підходив, сказав, що «закриє». Краще вже весілля. Ось так на обличчя ця Жанна, начебто, нічого. Хоча я її лише три рази бачив… ні, чотири. Четвертий – учора заяву до загсу подавали.

Рік минув, як ми з Михайлом з армії повернулися. Він мене сюди й переманив. Місто, звісно, ​​не те, що наше село. Та й нікого в мене там не лишилося, крім тітки. І та рада, що мене позбулася. Тут є робота. Кімнату у гуртожиток дали на двох із другом.

Зараз Михайло прийде розповість, хто вона така моя майбутня дружина, – пролунав дверний дзвінок. – Ось і він».

– Все, Олег, ти влип! – промовив він замість привітання. – Її батько працює в органах. Мати – у ресторані шеф-кухарем. Дядько – у поліції.

– Так, – задумливо закивав головою Олег.

– До речі, це твоя Жанна… Як би тобі це сказати…

– Це я вже здогадався, – важко зітхнувши, перебив наречений.

– Ось вони й намагаються її швидше заміж віддати.

– Зрозумів і це.

– Що думаєш робити?

– Одружується. Виходу немає. Свідком підеш? Ми вже й заяву подали.

– Звісно, ​​піду! – Михайло розсміявся. – Ми ж із тобою друзі. Треба до весілля готуватись.

– Ну вже ні! – Похитав головою Олег. – Їм весілля потрібне – хай вони й готуються. Я палець об палець не вдарю. Копійки не витрачу.

***

Вранці Олег прийшов працювати. Працював він на величезній торговій базі вантажником в складі овочі. Цілий день тягав мішки з картоплею та морквою.

Тільки-но прийшов, як до нього підбіг начальник складу:

– Коваль, бігом до директора бази!

– Йому я навіщо? – Олег знизав плечима.

Справді, навіщо директорові простий вантажник, яких на базі не менш як сотня.

Зайшов до кабінету.

– Викликали? – Олег навіть ім’я та по батькові великого начальника не запам’ятав.

– Олег. Працівник ти добрий, розумний, – директор зробив паузу. – Хочу поставити тебе бригадиром на склад кондитерських виробів. Не проти?

На склад кондитерських виробів та ще й бригадиром?! Олег був, звісно, ​​не проти. Це не мішки з гнилою картоплею тягати. Але за якісь заслуги?

– То ти згоден? – перепитав директор.

– Згоден! – твердо відповів Олег.

І ось Олег вже на новому складі. Тут чистіший і запах приємніший, не те, що у них на овочевому. Шоколад і цукерки прямо на підлозі валяються, як картопля.

Начальник складу докладно пояснив, що він має робити, познайомив із бригадою та пішов. Тут один із його підлеглих підійшов:

– Сідай, бригадире, чай пити!

Сів Олег за стіл. А там яких тільки солодощів немає. Але чомусь ніхто їх навіть не чіпає. Схоже, що його вантажники навіть цукор собі в чай ​​не додали. Тут один із них розсміявся:

– Ти, бригадире, давай бери скільки зможеш. Нам усі ці солодощі давно набридли.

Після чаювання до Олега якийсь хлопець його віку підійшов, простягнув руку для привітання і спитав:

– Ти Коваль Олег?

– Ну, – Олег потиснув йому руку.

– Я голова профспілки нашої бази. Звати – Микола. Мені наказали тебе до нас записати.

– Мене?

Секретар продовжив:

– Ось тобі листок, пиши заяву.

Чомусь відчув Олег, що краще вступити. А то раптом назад до овочевого складу вантажником переведуть. Написав заяву. Забрав його голова і каже:

– У тебе освіта лише вісім класів – тобі вчитися треба. Пиши заяву до вечірньої школи. Вона неподалік нашої бази. Зараз разом і сходимо.

Відчув Олег, що навколо нього якісь справи починаються, дивні та незрозумілі. Але заяву все ж таки написав.

Сходили в обід у вечірню школу. Директор цієї школи заяву забрав і сказав, що тепер він учень дев’ятого класу. Розповів, коли розпочнуться заняття. Додав, щоб він атестат про освіту приніс.

Після роботи його наречена зустріла. Поцілувала в щоку:

– Олег, пішли до нас! З мамою познайомишся. Вона тобі щось приготувала.

Приїхали до майбутньої тещі на таксі. Зайшли у квартиру. А квартира 4-кімнатна. Меблі красиві. На стінах килими, на підлогах паласи. Хлопець зняв черевики, а під ними шкарпетки з дірками.

Назустріч жінка вийшла, гарно одягнена:

– Ну, привіт зятю!

– Вітаю!

– Звати мене поки будеш Дар’я Юхимівна, потім – подивимося, – і тут вона побачила ці самі дірки, посміхнулася і наказала. – Шкарпетки свої знімай і проходь у кімнату!

У кімнаті сиділа ще одна жінка, а поряд лежав гарний чорний костюм.

– Так, – скомандувала майбутня теща. – Зараз ми виходимо. Ти надіваєш цю сорочку, шкарпетки, костюм і черевики.

І вони вийшли.

Чоловік відчув себе маленькою дитиною, за яку все вирішують інші. А ще він відчув, ніби його готують до життя в іншому світі. Переодягся. До нього підійшла та друга жінка, як він зрозумів кравчиня, і стала щось чарувати над його костюмом. А Дарія Юхимівна стояла осторонь і з усмішкою дивилася на це.

Після того, як костюм став ідеально сидіти на Олеговій фігурі, його запросили вечеряти.

Якраз майбутній тесть з роботи прийшов. Усміхнувся поблажливо:

– Ну, здорово, зять!

– Вітаю! – і Олег щосили стиснув йому руку.

– О! Та ти дужий хлопець! – Чоловік схвально ляснув його по плечу. – Поки що звертайся до мене дядько Ігор. Потім – видно буде. Пішли вечеряти!

Якщо сказати, що всі страви були смачні – нічого не сказати. Олег подібного ніколи не пробував і навіть не підозрював, що існує така смакота.

Повернувся до свого дому пізно. Михайло вже спати лягав:

– Де ти ходиш? – пробурчав він.

– У майбутньої тещі в гостях був.

– Я тобі там макарони залишив. Їж! Щоправда, вони холодні.

Але макаронів  Олегу не хотілося, ні холодних, ні гарячих.

***

У турботах  пролетів тиждень. Настала субота. З ранку до їхнього гуртожитку під’їхала, подумати тільки, нова іномарка білого кольору, прикрашена стрічками та з кільцями нагорі. Олег з Михайлом були готові до приїзду весільної машини. Але щоб така…

З машини вийшов водій та якийсь чоловік. Привітався і простяг нареченому якийсь листочок:

– Ось, приблизно, що ти маєш говорити, – простягнув перегнуту пачку купюр. – Це наречену викуповувати.

Пояснив усе нареченому та свідку, і вони поїхали за нареченою.

***

Все було гарно. “Викупили” наречену. Поїхали до загсу. Там теж все було урочисто та красиво: квіти, музика, фотограф. Довго каталися містом і приїхали.

Приїхали до найдорожчого ресторану міста. Ось вже Олег, точно, не очікував, що його весілля тут проходитиме. А як все оформлено! А як столи накриті! Які високі гості! А які подарунки!

Коли святкова частина була закінчена і всі традиції дотримані. Його тесть, що стоїть осторонь якогось чоловіка, покликав нареченого:

– Олег, ось Іван Петрович, голова міської ради, хоче з тобою познайомитись.

– Привіт! – Той простяг руку.

– Вітаю! – І хлопець міцно її стиснув.

– Ну, Ігорю Захаровичу, я тобі заздрю, – з поблажливою усмішкою промовив голова. – Донька красуня, скромниця. Зять – чудовий.

– Він у мене з народу. На базі працює. Нещодавно бригадиром поставили.

– Ігорю Захаровичу, – розсміявся  начальник, – вся міська торгівля у твоїх руках, а ти свого зятя у простих бригадирах тримаєш.

– Усьому свій час, Петровичу, – по-діловому почав міркувати тесть. – Підучиться, досвіду набереться…

– Ну, суворий ти з ними! І квартиру лише однокімнатну купив. Міг би й двокімнатну.

– Ми з дружиною давно про онуків мріємо. Ось як перший з’явиться, я до вас, Петровичу, з цього питання обов’язково підійду.

Про квартиру Олег нічого не зрозумів.

***

Але після весілля їх привезли до нової квартири, де вже стояло ліжко, шифоньєр. На підлозі палас. Занесли весільні подарунки.

– Це що? – здивовано спитав Олег у молодої дружини, коли вони залишилися самі.

– Це тепер наше життя! – радісно посміхнулася Жанна.

«Адже все непогано! Хіба я міг мріяти про таке життя? – подумав Олег, але тут на думку спала інша думка. – А кохання? Любов…”

І раптом, несподівано навіть для себе, Олег підняв радісно усміхнену дружину на руки й закрутив по кімнаті.